1 РОЗДІЛ

Кері

Музика била по скронях, баси віддавалися в грудях, а навколо мене люди танцювали так, ніби завтра не існувало.

Я зробила ковток коктейлю й повільно провела пальцем по краю келиха.

Чудове місце, щоб забути про власні проблеми.

Шкода, що в мене це ніколи не виходило.

— Ти знову думаєш про нього? — запитала Софія, нахилившись до мене.

Я перевела на неї погляд.

— Про кого?

— Кері.

— Софіє, якщо ти збираєшся читати мені лекцію про те, що чоловіки — не всі однакові, можеш навіть не починати.

Вона закотила очі.

— Я хотіла сказати, що ти вже годину сидиш із таким обличчям, ніби збираєшся когось убити.

— Можливо, я просто розглядаю варіанти.

— Ти нестерпна.

— А ти надто балакуча.

Софія засміялася й відкинулася на спинку дивана.

Я знову подивилася на келих.

Чоловік, з яким я провела минулу ніч, зник.

Без повідомлення. Без дзвінка. Без жодного пояснення.

Уранці я прокинулася в його квартирі сама.

Спочатку подумала, що він просто вийшов. Можливо, за кавою. Можливо, у нього були якісь справи.

Я не панікувала.

Принаймні перші десять хвилин.

Потім помітила, що його речей немає. Телефон не відповідав. Повідомлення залишалися непрочитаними.

А до вечора я вже знала, що він не повернеться.

Знову.

Я видихнула й відставила келих.

— Ти знаєш, що найсмішніше? — запитала я.

— Що?

— Я навіть не здивувалася.

Софія перестала усміхатися.

— Кері…

— Ні, серйозно. Мене більше дивує, коли чоловік залишається.

Я підняла очі на танцювальний майданчик.

Скільки їх було?

Тих, хто спочатку обіцяв, що все буде інакше. Хто говорив, що я особлива. Хто дивився на мене так, ніби знайшов щось, чого давно шукав.

А потім зникав.

Іноді без пояснень.

Іноді залишаючи після себе більше запитань, ніж відповідей.

Двоє з них навіть встигли стати моїми чоловіками.

Обидва померли.

Через тиждень після весілля.

Я повільно провела язиком по сухих губах.

Мені було двадцять шість. Я мала б думати про кар'єру, подорожі, майбутнє. Можливо, про сім'ю.

Натомість я сиділа в нічному клубі й намагалася не думати про те, що кожен чоловік, якого я підпускала до себе ближче, рано чи пізно зникав.

— Ти не можеш постійно жити так, — тихо сказала Софія.

— А як я маю жити?

Вона не відповіла.

І правильно.

Бо я сама не знала.

Я зробила ще один ковток, коли помітила чоловіка біля бару.

Високий. Темноволосий. У чорній сорочці з розстебнутим верхнім ґудзиком.

Він не танцював і не намагався привернути до себе увагу. Просто стояв, розмовляючи з кимось, і час від часу оглядав зал.

Я відвела погляд.

Мені не потрібен був черговий чоловік.

Не потрібні були нові знайомства, обіцянки й дурні розмови про те, що я не така, як інші.

Я вже чула це.

І вже знала, чим усе закінчується.

— Я піду до бару, — сказала я Софії.

— За ще одним коктейлем?

— За чимось міцнішим.

Я підвелася, поправила сукню й попрямувала крізь натовп.

Мені хотілося хоча б на одну ніч забути, ким я стала.

Забути про двох чоловіків, яких поховала.

Про тих, хто зник.

Про прокляття, у яке я ніколи не хотіла вірити.

І про те, що колись, у п'ятнадцять років, моя найкраща подруга сказала мені слова, які я досі пам'ятала.

Я підійшла до бару й сіла на вільний стілець.

— Віскі, — сказала бармену.

— З льодом?

— Без.

Я відчула на собі чийсь погляд.

Повернула голову.

Той самий чоловік у чорній сорочці стояв неподалік.

Наші погляди зустрілися.