15. Епілог.

Пройшли сотні років.

Все розвивалося спокійно. 

Всесвіт процвітав.

Ада так і не зняла купол.

Він і далі огортав Кідах прозорим, майже невидимим захистом, відділяючи його від зовнішніх загроз і старих богів, які більше не наважувалися прориватися силою. Вони лише спостерігали з відстані, чекаючи, але не наближаючись.

Вона залишилася з Еліріаном.

І навіть через сотні років вони все ще були разом — не як правитель і обрана, не як легенда і сила, а як дві душі, які самі обрали свій шлях.

Хранитель Тарум також знайшов свою долю.

І свою другу половинку.

Але це вже зовсім інша історія.

П’ять планет стали новим домом.

Тарум, Іво, Вольта, Марум та Доніс — нова система життя, нова рівновага, новий початок.

Вони більше не були просто втечею з вмираючого всесвіту.

Вони стали світом, який живе.

Кідах був заселений.

Тепер це була не порожня обіцянка сили, а справжній дім для тих, хто отримав другий шанс.

Планета Марум стала їхнім спокійним притулком.

Планетою гір і тиші, де вітер торкався обличчя так обережно, ніби боявся зруйнувати цей мир. Тут не було битв богів. Лише небо, земля і нескінченний рух часу, який більше не поспішав знищувати.

Я стояла на вершині гори.

Під ногами — холодний камінь, над головою — небо, яке повільно світлішало перед новим днем.

І саме тоді почало здійматися сонце над горизонтом.

Спочатку — тонка смуга світла.

Потім — золото, що розливалося по гірських хребтах.

І нарешті — повне народження дня, який знову і знову доводив: світ триває.

Я дивилася на схід.

І вітер тихо торкався волосся, ніби нагадував, що все справжнє — тут і зараз.

За моєю спиною стояв Еліріан.

Його руки обіймали мене спокійно, впевнено, як щось, що більше не потрібно втрачати.

Я не озиралася.

Бо знала це відчуття.

І запам’ятовувала його в собі.

Я розуміла, що це тільки початок нових пригод.

Що попереду ще будуть світи, дороги, випробування і вибори.

Але це вже була зовсім інша історія.

Кінець.