14.Гонка на час.

Повітря в академії змінилося ще до того, як з’явився розлом.

Спочатку це було ледь відчутне тремтіння простору — як перед грозою, яку ще не видно. Потім світло в коридорах стало холоднішим, ніби хтось витягнув із нього тепло. І лише після цього тріснула реальність.

Прямо над центральним залом академії розірвався простір.

Не як портал. Як рана.

З неї не вийшли — з неї увійшли.

Старші боги.

Їхня присутність не мала форми, але мала вагу. Вона тиснула на підлогу, на стіни, на серця. Повітря стало густим, як вода перед бурею. Деякі студенти навіть не встигли закричати — їхній страх просто зник, витіснений чимось старішим за будь-яку емоцію.

Ада стояла в центрі залу.

І вперше за весь час вона не відчувала себе верхівкою сили.

Вона відчувала погоню.

— Ти зробила неможливе, — пролунав голос, який не був звуком.

Він був вироком.

Ада не відповіла словами. Вона вже рахувала.

Час.

Миттєво.

Вона різко розвернулася, і простір навколо неї розійшовся тонкими лініями, ніби реальність стала тканиною, яку можна розрізати.

— Тарос, — коротко сказала вона.

Хлопець з’явився поруч так, ніби його витягнули з іншого шару світу. Очі — розгублені. Дихання — уривчасте.

— Вольта, — сказала вона.

І світ відповів.

Гірська планета відкрилася в повітрі як далекий, холодний подих.

Тарум навіть не встиг поставити питання.

Його вже не було.

Ада не озирнулася.

— Еліріан, — тихо.

Він був тут.

Завжди був.

І саме тому це було найважче.

— У тебе є вибір, — сказала вона швидко, майже без пауз. — Зараз ти йдеш зі мною. Або залишаєшся тут. Я знайду тебе після смерті. Але це буде інша ти.

Він зрозумів одразу.

Без суперечок.

Без героїзму.

Лише короткий вдих.

— Скільки часу? — запитав він.

— Його вже немає.

Він кивнув.

І почав писати.

Швидко. Нерівно. Так, ніби кожне слово могло стати останнім.

Записка батькам.

Записка Лорду Аркейну.

Прийомному батьку Ади.

Ада стояла поруч і вперше не могла пришвидшити світ.

Коли він закінчив, він просто подивився на неї.

— Я йду з тобою.

І цього було достатньо.

Простір знову розірвався.

І вони зникли.

А за їхніми спинами старші боги вже простягали руки до того, що ще хвилину тому називалося академією.

Вольта зустріла її тишею.

Гірська планета не була мертвою — вона була старшою за будь-яку боротьбу. Камінь тут не стояв. Він пам’ятав.

Ада вийшла першою.

Еліріан — за нею.

І світ уже змінювався.

Десь далеко, у просторі, розривалася реальність. Старші боги не зупинилися. Вони не вміли.

— Вони йдуть, — сказав він.

— Знаю, — відповіла вона.

І підняла руку.

Не було закляття.

Не було ритуалу.

Лише воля.

І сила, яка не просила дозволу у всесвіту.

Простір навколо Кідаху — всього її нового світу — почав згортатися.

Спочатку це було схоже на світло, що стискається в кулю.

Потім — на прозорий купол, який накрив планети, як дихання, застигле в повітрі.

А потім — тиша.

Повна.

Абсолютна.

Старші боги зупинилися.

Вперше.

Купол не виглядав як стіна.

Він виглядав як правило.

Всередині можна було жити. Рухатися. Відчувати.

Назовні — не можна було пройти.

Телепортація ламалася, як хвиля об камінь.

Кораблі втрачали координати.

Навіть сама думка про перехід розчинялася.

Але сигнали — проходили.

Листи — проходили.

Дотик пам’яті — теж.

Ада опустила руку.

— Ти закрила їх? — тихо спитав Еліріан.

— Я дала їм час, — відповіла вона.

І це була правда, яка важила більше за будь-яку перемогу.

Десь за межами купола старші боги вже намагалися говорити.

Вона не відкрила.

Вона навіть не подивилася в той бік.

Бо тепер Кідах дихав сам.

Істоти, яких вона врятувала, ще не стояли твердо на новій землі.

Їхня пам’ять була розірвана.

Їхні світи — мертві.

І тільки тепер вони починали розуміти, що живі.

Ада дивилася на горизонт.

Купол над ними був прозорий.

Наче небо.

Але це не було небо.

Це був її вибір.

І її тюрма теж.

— Вони будуть приходити, — сказав Еліріан.

— Нехай, — відповіла вона.

І додала тихіше:

— Я не відкрию.