13. Будні дні. Ситуація яка перевертає з ніг на голову. Я створюю тандем.

Повернувшись до академії після чергової подорожі, я була в чудовому настрої.

Попереду залишалися ще два тижні підготовки до заселення Кідаха життям.

Щоправда, я досі не мала жодного уявлення, кого саме туди заселяти.

Ельфи?

Дракони?

Люди?

Оборотні?

Демони?

Чи, може, створити щось абсолютно нове?

Саме з такими думками я прямувала до бібліотеки.

Але до неї того дня так і не дійшла.

Раптом по всій академії завила тривожна сирена.

Низький гул прокотився коридорами.

Стіни здригнулися.

Підлога ледь відчутно затремтіла.

Студенти навколо миттєво завмерли.

А потім почалася метушня.

Викладачі кудись бігли.

Хтось відкривав портали.

Хтось передавав повідомлення через артефакти зв'язку.

— Що сталося?

— схопила я за рукав одного зі старших студентів.

Той зблід і тихо відповів:

— Руйнування світу.

У мене похололо всередині.

— Чийого?

— П'ятикурсника.

Світ ніби завмер.

Я знала, що таке іноді трапляється.

Нам розповідали про це на лекціях.

Але там усе звучало сухо.

Як теорія.

Як щось далеке.

Тепер це відбувалося насправді.

Я побігла слідом за натовпом.

На центральному полігоні вже зібралася майже вся академія.

Посередині стояло кілька десятків творців.

Богів.

Ректорів.

Старших наставників.

Усі дивилися в один бік.

Там висів гігантський просторовий екран.

І на ньому я побачила цілий всесвіт.

Точніше те, що від нього залишилося.

Галактики розривали самі себе.

Зірки гасли одна за одною.

Планети розліталися на уламки.

Сам простір вкривався тріщинами.

Наче скло.

Найстрашніше було те, що все це відбувалося мовчки.

Без вибухів.

Без криків.

Просто життя зникало.

Повільно.

Невідворотно.

Біля самого краю майданчика стояв молодий хлопець.

Ймовірно, той самий творець.

Він дивився на загибель свого світу порожнім поглядом.

Не плакав.

Не кричав.

Лише стояв.

А потім тихо запитав:

— Можна ще щось зробити?

Ніхто не відповів.

І тоді я зрозуміла.

Якщо мовчать навіть ректори...

Значить, шансів справді немає.

Демір стояв неподалік.

Його обличчя було кам'яним.

— Що сталося?

— тихо запитала я.

Ректор важко видихнув.

— Нестабільне ядро.

— Але ж його перевіряли?

— Перевіряли.

Проблема виникла значно пізніше.

Світ почав пожирати власну енергію.

Я здригнулася.

— І тепер...

— Тепер він помирає.

На екрані саме згасла остання зоря однієї з галактик.

Темрява повільно поглинала простір.

Я несвідомо стиснула свій артефакт.

Маленький чорний медальйон на шиї став теплим.

Кідах.

Мій всесвіт був живий.

Стабільний.

Сильний.

І раптом я вперше по-справжньому усвідомила відповідальність творця.

Це були не просто планети.

Не просто красиві пейзажі.

Колись там з'явиться життя.

Мільйони.

Мільярди істот.

І кожна з них залежатиме від того, наскільки добре я виконуватиму свою роботу.

На екрані спалахнула остання зоря вмираючого світу.

І згасла.

Простір склався сам у себе.

Наче його ніколи не існувало.

Запала тиша.

Моторошна.

Важка.

А потім ректор академії тихо промовив:

— Сьогодні ви всі побачили найстрашніший кошмар будь-якого творця.

Його погляд ковзнув по студентах.

— Любіть свої світи. Бережіть їх. Вивчайте їх. Не нехтуйте дрібницями.

Бо одного дня саме від дрібниці може залежати життя цілого всесвіту.

Я ще міцніше стиснула медальйон Кідаха.

І вперше за весь час відчула не захоплення від свого дару.

А страх.

Здоровий, правильний страх перед відповідальністю творця.

Я відчула це раніше, ніж встигла подумати.

Не думкою.

Не емоцією.

А чимось глибшим.

Тим, що Таніта колись назвала:

іскра первородного творення.

Вона піднялася в мені різко.

Наче щось, що спало все моє життя, раптом розплющило очі.

Я дивилася на п’ятикурсника.

На його зруйнований всесвіт.

На те, як у ньому гасне останнє життя.

І я просто знала.

Що я не можу стояти осторонь.

Навіть якщо після цього мене виженуть.

Навіть якщо двері академії закриються назавжди.

Я зробила крок уперед.

Тиша навколо стала ще густішою.

Я не дивилася ні на ректорів.

Ні на викладачів.

Ні на натовп.

Лише на нього.

Я взяла хлопця за руку.

Його пальці були холодні.

Ніби він уже прощався зі своїм світом.

— Скажи, — тихо промовила я.

— Чи клянешся ти стати моїм хранителем?

Він здригнувся.

Я не дала йому відповісти одразу.

— Чи клянешся ти бути охоронцем мого світу?

— Моєї сили?

— І всього, що я створила?

Я нахилилася трохи ближче.

— Бо я врятую твій світ.

— Усіх, хто ще живий.

— Жодна істота не загине.

— Я знаю, що ти це відчуваєш.

Його очі повільно піднялися на мене.

У них було не розуміння.

А біль.

Глибокий.

Розірваний.

І він прошепотів:

— Клянусь.

У ту ж секунду світ ніби зламався інакше.

Не руйнацією.

А переродженням.

Навколо нас розлилася темна, матова сила.

Не ворожа.

Не агресивна.

А священна.

Сила клятви творця.

Вона огорнула нас обох.

І на зап’ястках спалахнули браслети.