12.2. Найкращі сім день.Повернення в академію.

Я ще не встигла оговтатися від його обіймів, коли поруч з’явився Демір.

Він подивився на нас обох із тією своєю спокійною, трохи іронічною усмішкою.

— Я залишаю тебе тут на тиждень.

Я завмерла.

— Що?

— Сім днів. Повністю твої.

Я навіть не одразу зрозуміла сенс сказаного.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Він коротко глянув на Ельріана.

— Якщо переживеш цей тиждень, значить, ти справді підходиш моїй доньці.

— Тату! — я одразу почервоніла.

Демір лише спокійно розвернувся.

— Побачимось.

І пішов.

Просто так.

Наче це найзвичайніша річ у світі.

Я ще секунду стояла в ступорі.

А потім повільно перевела погляд на Ельріана.

— Він… серйозно?

— Схоже на те, — усміхнувся він.

І наступної миті я вже знову була в його обіймах.

Наче відпустити мене тепер було фізично неможливо.

Ми пішли до його друзів.

Було багато сміху.

Жартів.

Вітання.

Хтось підколював його, хтось — мене.

І вперше за довгий час я просто дозволила собі не думати про завтра.

Потім було святкування.

Гучне.

Безконтрольне.

І трохи небезпечне для пам’яті.

Тости змінювалися тостами.

Хтось танцював.

Хтось співав.

Хтось сперечався, хто винен у черговій магічній “випадковості”.

Я пам’ятала сміх.

Пам’ятала руки Ельріана поруч.

Пам’ятала відчуття, ніби світ нарешті став простішим.

А от як я опинилася в його домі…

Це залишилося великою загадкою.

Наступного ранку я прокинулася з важкою головою.

Дуже важкою.

Я повільно відкрила очі.

Стеля була не моя.

І кімната — теж не моя.

Я різко сіла.

— Де я…

Поруч тихо засміялися.

Я повернула голову.

Ельріан лежав поруч, спершись на лікоть, і дивився на мене з легкою усмішкою.

— У мене вдома.

Я кілька секунд мовчала.

— Як ми сюди потрапили?

Він підняв брову.

— Ти справді хочеш, щоб я відповів?

Я закрила обличчя руками.

— Ні.

Він засміявся і обережно прибрав мої руки.

— Все нормально. Ти просто… дуже переконливо святкуєш.

Я простогнала.

— Це звучить як вирок.

— Це комплімент.

Я глянула на нього крізь пасмо волосся.

— Я ж нічого не натворила?

Він зробив паузу.

— Залежить від того, як ти визначаєш “нічого”.

Я знову впала на подушку.

— Я більше ніколи не піду на святкування.

— Брехня, — спокійно сказав він і ліг поруч.

І в цій тиші, між сміхом і легким головним болем, я раптом зрозуміла:

Цей тиждень буде довгим.

Але дуже щасливим. 

Як би я не хотіла, щоб цей тиждень тривав вічно, реальність була невблаганною.

Сім днів промайнули надто швидко.

Наче одна мить.

Останній ранок я зустріла в обіймах Ельріана.

Не хотілося вставати.

Не хотілося збиратися.

Не хотілося навіть дивитися на годинник.

Але час не зупиняється навіть для закоханих.

Коли у кімнаті відкрився портал, я зрозуміла — настав час.

Демір, як завжди, з'явився без попередження.

— Пора, доню.

Я лише мовчки кивнула.

Бо якщо почну говорити, то, мабуть, знову розплачуся.

Ельріан допоміг мені застебнути плащ.

Поправив вибите пасмо волосся.

І просто дивився на мене.

— Не сумуй так, — тихо сказав він.

— Чотири роки — це не вічність.

— Каже той, хто не сидітиме на лекціях ще чотири роки.

Він засміявся.

— Зате я працюватиму.

— Дуже справедливо.

Мені хотілося запам'ятати кожну рису його обличчя.

Кожну усмішку.

Кожен погляд.

Але я вже знала.

Ми побачимося знову.

Обов'язково.

Тому цього разу я не дозволила собі розкиснути.

Швидко обійняла його.

Піднялася навшпиньки та поцілувала в щоку.

— Я люблю тебе.

— І я тебе люблю, Адо.

На диво, саме після цих слів мені стало легше.

Я зробила крок назад.

Ще один.

І, перш ніж передумати, розвернулася до порталу.

— До зустрічі, чоловіче.

— До зустрічі, дружино.

Я усміхнулася й увійшла в портал.

Магія перенесла мене назад до Академії Творення.

Знайомі башти.

Знайомі алеї.

Знайомі корпуси.

Я глибоко вдихнула.

— Ну привіт, академіє.

Тут усе було таким самим, як і тиждень тому.

Студенти поспішали на заняття.

Викладачі кудись прямували зі стосами документів.

На полігоні вже хтось тренувався.

Але змінилася я.

Перший рік залишився позаду.

Тепер я була студенткою другого курсу.

Попереду чекали нові предмети.

Нові викладачі.

Нові таємниці.

І, судячи з мого везіння, нові пригоди.

Демір поруч ледь усміхнувся.

— Готова?

Я подивилася на величезний навчальний корпус.

На студентів.

На своє нове життя.

І впевнено кивнула.

— Готова.

Хоч серце й залишилося десь далеко поруч з Ельріаном, я знала:

зараз мій шлях проходить тут.

У стінах Академії Творення.

І я збиралася пройти його до кінця.

Другий рік навчання Адалінди Деміріан Вальдек д'Аркейн офіційно розпочався.