12.1.Навчання навчання як я його люблю і ненавижу.

Повернення до академії далося мені набагато важче, ніж я хотіла визнавати.

Щойно портал закрився за моєю спиною, я відчула порожнечу.

Тієї ночі я майже не спала.

Лежала, дивлячись у стелю своєї кімнати.

Згадувала Ельріана.

Його усмішку.

Його голос.

Його обійми.

І плакала.

Тихо.

Щоб ніхто не почув.

Адже я знала одну просту істину.

Навчання ніхто не скасовував.

А я прийшла сюди не просто так.

Тому вранці, вмившись холодною водою, я подивилася на своє відображення в дзеркалі й твердо сказала:

— Досить.

Сум нікуди не подівся.

Але я навчилася жити з ним.

З новим днем я все більше занурювалася в навчання.

Лекції.

Практика.

Медитації.

Тренування контролю сили.

Заняття жнеців.

Вода.

Хаос.

Творення світів.

Кожен день був розписаний мало не по хвилинах.

І це рятувало.

Бо коли голова зайнята формулами магічних потоків, стабілізацією хаосу або побудовою мініатюрних світових структур, думати про розлуку стає трохи легше.

Я багато часу проводила в бібліотеці.

Ще більше — на полігонах.

Навіть містер Гердерік одного разу заявив, що я нарешті почала поводитися як нормальний студент.

Щоправда, за тиждень я випадково підірвала навчальний полігон.

І він забрав свої слова назад.

Життя поверталося у звичне русло.

Я подружилася з багатьма студентами.

Навчилася краще контролювати сили.

Почала розуміти хаос.

Навчилася створювати стабільні магічні конструкції.

А головне — перестала боятися власної сили.

Час летів непомітно.

Осінь змінилася зимою.

Зима — весною.

Весна — літом.

А потім я раптом усвідомила, що минув цілий рік.

Перший рік навчання завершився.

Екзамени в Академії Творення були складними.

Дуже складними.

Особливо коли викладачі вирішили перевірити одразу чотири напрямки сили.

Проте я впоралася.

І не просто впоралася.

Майже всі предмети здала на відмінно.

Коли мені вручили результати, я довго дивилася на них і не могла повірити.

Рік тому я була розгубленою дівчиною, яка не знала навіть основ цього світу.

А тепер офіційно переходила на другий курс.

Попереду чекало ще чотири роки навчання.

У цій академії канікул не існувало.

Лише коротка перерва між курсами.

Кілька тижнів для того, щоб студенти могли:

замінити підручники,

отримати нову форму,

переїхати до інших крил гуртожитку,

познайомитися з новими студентами.

І саме зараз академія жила цим передчуттям.

Коридори знову наповнилися незнайомими обличчями.

Першокурсники розгублено блукали територією.

Старші курси дивилися на них із поблажливими усмішками.

А я стояла біля вікна своєї кімнати й дивилася на подвір'я.

Попереду був другий курс.

Нові знання.

Нові випробування.

Нові таємниці.

І щось підказувало мені, що саме цього року академія нарешті дізнається правду про мою п'яту силу.

Або ж вона сама знайде спосіб проявити себе.

Адже де б не була Адалінда Деміріан Вальдек д'Аркейн...

Спокій там зазвичай довго не затримувався. 

Саме тоді мене знайшов Демір.

— Вітаю, студентко другого курсу, — усміхнувся він.

— Дякую.

Але в його очах блищало щось підозріле.

— Що сталося?

— У мене для тебе сюрприз.

Я одразу примружилася.

— Хороший чи поганий?

— Дуже хороший.

Це насторожувало ще більше.

— Пішли.

Не встигла я нічого запитати, як Демір відкрив портал.

— Тату!

— Повір мені.

Він узяв мене за руку і потягнув уперед.

Крок.

Світ навколо здригнувся.

Крок.

І я опинилася зовсім в іншому місці.

Спочатку не зрозуміла де саме.

А потім побачила знайомі будівлі.

Знайомий полігон.

Знайомі башти.

І завмерла.

Ні.

Не може бути.

Це була академія Ельріана.

Моє серце пропустило удар.

Сьогодні був день його випуску.

Я знала про це.

Знала, що цього року він закінчує навчання.

Але навіть не мріяла бути тут.

Очі миттєво наповнилися слізьми.

— Тату...

Голос зник.

Я просто не могла говорити.

Демір лише тепло посміхнувся.

— Іди.

На великому майданчику вже тривала церемонія.

Студентам вручали дипломи.

Наставники говорили промови.

Представники різних світів передавали випускникам призначення та пропозиції роботи.

Я стояла осторонь серед гостей.

І дивилася.

Тихо.

Намагаючись запам'ятати кожну мить.

І водночас не стримуючи сліз.

Там був він.

Ельріан.

У парадній формі випускника.

Красивий.

Дорослий.

Впевнений.

Мій чоловік.

Коли його ім'я пролунало над площею, я відчула, як серце забилося швидше.

Він піднявся на сцену.

Отримав свідоцтво про закінчення академії.

Потім направлення на службу.

Почув привітання викладачів.

І саме тоді його погляд ковзнув по натовпу.

Зупинився.

На мені.

Я побачила, як він застиг.

Наче весь світ навколо просто перестав існувати.

У його очах промайнув шок.

Потім недовіра.

А потім така радість, що в мене знову защипало очі.

Він дивився на мене.

А я дивилася на нього.

І не могла повірити, що це відбувається насправді.

Навколо щось говорили.

Аплодували.

Посміхалися.

Але для нас усе це перестало існувати.

Я бачила, як Ельріан міцніше стиснув диплом.