Продовження 10 розділу

Кивнувши мені, Демір зробив крок назад.
Його погляд ковзнув по кімнаті.
— Готова?
Я лише мовчки кивнула.
Якби зараз відкрила рот, то навряд чи змогла б сказати щось розумне.
Демір усміхнувся куточком губ.
І махнув рукою.
Простір перед нами здригнувся.
Ніби саме полотно реальності хтось розрізав невидимим лезом.
У повітрі з'явилася тонка срібляста тріщина.
Вона швидко збільшувалась.
Розросталась.
Поки не перетворилася на широкий портал.
І найголовніше...
Цього разу я бачила, що знаходиться по той бік.
Велика зала знайомого маєтку.
Світлі вікна.
Темне дерево меблів.
Камін.
І людей.
Багато людей.
Родина Ельріана.
Схоже, вони саме снідали.
Я застигла.
Серце пропустило удар.
Бо серед усіх них стояв він.
Ельріан.
Живий.
Здоровий.
Такий рідний.
На мить світ навколо просто перестав існувати.
Я дивилася лише на нього.
І не могла зробити навіть крок.
Ноги відмовлялися рухатися.
Тоді за спиною пролунав тихий голос Деміра:
— Ох уже ці закохані...
І наступної миті мене просто штовхнули вперед.
— Тату!
Я навіть обуритися не встигла.
Бо вилетіла прямо через портал.
Реакція була миттєвою.
Лорд Вальдек блискавично піднявся зі свого місця.
І одразу став перед дружиною.
Інстинкти аристократа та мага спрацювали раніше за думки.
Одночасно з цим Ельріан вихопив артефакт.
Спалахнула захисна сфера.
Непробивний щит накрив частину зали.
Усі підскочили.
Кілька магів уже почали формувати заклинання.
А я просто стояла посеред кімнати.
Розгублена.
З розтріпаним волоссям.
І з величезним бажанням прибити свого батька.
Портал за моєю спиною ще не закрився.
І я почула приглушений сміх Деміра.
Зрадник.
А потім...
Ельріан нарешті побачив мене.
По-справжньому побачив.
Його рука завмерла.
Артефакт випав з пальців.
Щит мигнув.
І розсипався срібними іскрами.
Він дивився на мене так, ніби не вірив власним очам.
— Ада?..
Ледь чутно.
Майже пошепки.
Я відчула, як до очей підступають сльози.
— Привіт...
У залі запанувала абсолютна тиша.
А потім в очах Ельріана спалахнув такий вогонь, що навіть мені стало трохи страшно.
Не злість.
Не лють.
Щось значно сильніше.
Туга.
Полегшення.
Щастя.
І стільки кохання, що в мене перехопило подих.
За одну мить він опинився поруч.
Навіть магію не використовував.
Просто кинувся до мене.
І наступної секунди я вже була в його обіймах.
Міцних.
Теплих.
Рідних.
Нарешті вдома.
А десь за порталом Демір задоволено хмикнув.
— Так і знав.
І тихенько закрив прохід, залишивши подружжя нарешті наодинці після довгої розлуки. ❤️

Я навіть не намагалася стримувати сліз.
Усі ці тижні.
Уся розлука.
Страх.
Самотність.
Усе це ніби прорвало якусь невидиму греблю.
Я просто стояла в обіймах Ельріана й плакала.
А він лише міцніше притискав мене до себе.
Ніби боявся, що я знову зникну.
— Ти повернулася...
Його голос був хрипким.
— Лише на два дні...
Відповіла я, сховавши обличчя у нього на грудях.
І тут згадала.
— Ой.
Ельріан здивовано опустив очі.
А я різко обернулася до порталу, який ще не встиг закритися.
— Тату, стій!
І перш ніж Демір зрозумів, що відбувається, я схопила його за рукав.
— Адо...
Було вже пізно.
Смикнувши щосили, я буквально витягнула його через портал.
Демір перечепився через край просторового розриву.
І мало не впав прямо посеред зали.
Для істоти, здатної створювати світи, виглядало це дуже кумедно.
На кілька секунд запанувала повна тиша.
Бо ніхто не очікував побачити другого гостя.
Особливо такого.
Демір вирівнявся.
Поправив камзол.
І вперше за весь час виглядав... розгубленим.
Справді розгубленим.
Я навіть не підозрювала, що він так уміє.
Лорд Вальдек уважно дивився на незнайомця.
Леді Мірелла теж.
Ельріан перевів погляд з мене на Деміра.
І назад.
— Адо?
Я усміхнулася крізь сльози.
— Знайомтесь.
Підштовхнула Деміра вперед.
— Це мій біологічний батько.
Тиша стала ще більшою.
Демір повільно повернув голову до мене.
У його погляді читалося лише одне питання:
"Навіщо?"
Я невинно усміхнулася.
— Ну а що?
— Адаліндо...
— Вони ж мали познайомитися.
Лорд Вальдек кашлянув у кулак.
Леді Мірелла відвернулася, явно стримуючи усмішку.
А Ельріан відверто насолоджувався видовищем.
Бо вперше бачив могутнього творця світів у такому стані.
Зрештою Демір важко зітхнув.
Випростав плечі.
І повернувся до господарів маєтку.
— Демір Деміріан.
Його голос знову став спокійним і впевненим.
— Батько цієї катастрофи.
— Гей!
Ельріан не витримав і засміявся.
Лорд Вальдек теж усміхнувся.
Навіть Мірелла тихенько розсміялася.
А я образилася.
Трішечки.
Зовсім трішечки.
І поки дорослі почали знайомитися, я знову притулилася до Ельріана.
Бо зараз мене абсолютно не хвилювали ні боги, ні творці світів, ні академії.
Я просто була поруч із чоловіком.
І цього було достатньо для щастя. ❤️

Нас запросили до великого святкового столу.
Лише тепер я дізналася причину такої кількості гостей.
Сьогодні була річниця шлюбу лорда Дарена Вальдека та леді Мірелли.
Тому маєток буквально гудів від гостей.
Я сиділа поруч з Ельріаном і краєм ока спостерігала за Деміром.
Мій біологічний батько тримався спокійно, хоча було видно, що така кількість людей його трохи втомлює.
На відміну від мене.
Я насолоджувалася кожною хвилиною.
Поруч був чоловік.
Навколо були люди, які стали мені родиною.
І вперше за довгий час ніхто не намагався мене викрасти, вбити чи відправити на додаткові заняття.
Ідеальний день.
У якийсь момент розмова за столом зайшла про гостей, які ще мали прибути.
— До речі, лорд д'Аркейн уже в дорозі, — повідомив Дарен.
Я ледь стримала усмішку.
Ото буде сюрприз.
Після того як Аркейн офіційно прийняв Вальдеків до роду д'Аркейн, вони досить часто підтримували зв'язок.
Але він точно не очікував побачити мене тут.
Особливо після того, як особисто відправив на навчання в інший світ.
Я вже навіть почала уявляти його обличчя.
І від цього настрій ставав ще кращим.
— Ти так дивно усміхаєшся, — тихо сказав Ельріан.
— Нічого особливого.
— Брешеш.
— Трішечки.
Ельріан лише похитав головою.
А я продовжила чекати.
Та навіть не здогадувалась...
Що сюрприз цього вечора підготували зовсім не для Аркейна.
А для мене.
І дуже великий.
Настільки великий, що я ще довго не знатиму, що з ним робити.
Через деякий час біля входу спалахнуло знайоме світло порталу.
Гості почали озиратися.
Дарен усміхнувся.
— А ось і він.
Із порталу вийшов лорд Аркейн.
Високий.
Статний.
У темному камзолі з гербом роду.
Побачивши мене, він спочатку застиг.
Потім примружився.
А потім розсміявся.
— Я так і знав, що ти довго без пригод не просидиш.
— Я теж рада вас бачити.
Гості засміялися.
Аркейн уже зробив крок до столу...
І раптом обернувся назад.
Бо портал за його спиною ще не закрився.
Я теж машинально подивилася туди.
І завмерла.
З порталу вийшла жінка.
Висока.
Струнка.
Із довгим сріблясто-білим волоссям.
Її очі були дивного кольору.
Наче поєднання зоряного світла й морської глибини.
У залі раптом стало дуже тихо.
Навіть Демір різко напружився.
Аркейн виглядав незвично серйозним.
А незнайомка дивилася тільки на мене.
Лише на мене.
І від цього погляду по спині пробігли мурашки.
Я її не знала.
Але чомусь мені здалося, що вона знає про мене абсолютно все.
Жінка зробила ще один крок.
І ледь усміхнулася.
— Отже, це ти...
Чомусь від цих простих слів мені стало дуже не по собі.
А потім незнайомка додала:
— Нарешті я знайшла свою онуку.
І ось тепер я зрозуміла...
Що справжній сюрприз вечора тільки починається.