10. Сюрприз. Батько ректор оголошує Аду офіційно наступним головою роду д’Аркейн.

Прокинулась я, мабуть, ще до світанку.

Точніше, сон закінчився десь посеред ночі, а далі я просто лежала й дивилася в стелю.

Серце калатало.

Я нервувала.

І водночас була така щаслива, що навіть не могла всидіти на місці.

— Спокійно, Адо.

Сказала я сама собі.

Не допомогло.

Зовсім.

Тому я встала.

За вікном тільки починало світати.

Небо повільно забарвлювалося у рожево-золоті кольори.

Я тихенько пішла до ванної.

Довго стояла під теплою водою.

Потім повернулася до кімнати.

І тут почалася справжня катастрофа.

Одяг.

Я відкрила шафу.

— Це занадто просте.

Відклала один комплект.

— Це занадто офіційне.

Відклала другий.

— Це взагалі виглядає так, ніби я на прийом до короля йду.

Третій теж полетів на ліжко.

Через деякий час на ліжку вже лежала половина мого гардероба.

А я все ще не могла визначитися.

— Чому це так складно?

Я ж не на бал збираюсь.

Я просто йду до власного чоловіка.

Саме ця думка й викликала новий напад хвилювання.

Я побачу Ельріона.

Після всього, що сталося.

Після розлуки.

Після нового світу.

Після академії.

І від цієї думки хотілося одночасно сміятися й плакати.

Зрештою я все ж обрала легку світлу сукню з блакитними елементами.

Просту.

Зручну.

І, головне, таку, у якій почувалася собою.

Коли я закінчила заплітати волосся, у двері постукали.

— Заходь.

На порозі з'явився Демір.

Він окинув поглядом кімнату.

Потім мене.

Потім знову кімнату.

І ледь стримав усмішку.

— Судячи з кількості одягу на ліжку, ти прокинулася давно.

Я почервоніла.

— Не настільки давно.

— Звісно.

В його голосі було стільки скепсису, що я навіть образилася.

Трішечки.

— Ти їла?

Я похитала головою.

— Не хочу.

Ґ— Адо.

— Правда не хочу.

— Хоч булочку?

— Ні.

— Чай?

— Ні.

— Яблуко?

— Тату!

Демір нарешті засміявся.

— Добре, добре.

Він підняв руки в жесті капітуляції.

— Бачу, хвилювання сильніше за голод.

— Набагато сильніше.

— Тоді збирайся.

Я одразу випрямилась.

— Уже?

— Майже.

Він подивився у вікно, де сонце вже починало показуватися над горизонтом.

Потім перевів погляд на мене.

І тепло усміхнувся.

— Скоро будемо у твого чоловіка вдома.

У мене перехопило подих.

Я лише мовчки кивнула.

Бо якби спробувала щось сказати, то точно розплакалася б від щастя.

А попереду мене чекала зустріч, про яку я мріяла весь тиждень.