9. Дні самонавчання. Ада домовляється що на вихідні її відправлять до Ельріана.

Прокинулась я далеко не з першими променями сонця.

І навіть не з другими.

Коли я нарешті розплющила очі та подивилась на час, то зрозуміла, що поняття "ранок" для мене сьогодні звучить дуже оптимістично.

— Я не проспала...

Пауза.

— Я просто відпочиваю відповідно до рекомендацій цілителів.

На жаль, сама собі я не повірила.

Але настрій все одно був чудовий.

Бо сьогодні починались два дні самонавчання.

Після них — два вихідних.

Рай.

Абсолютний рай.

Не треба бігати на лекції.

Не треба сидіти по півтори години під диктовку викладачів.

І найголовніше...

Не треба йти на фізичну підготовку.

Я аж усміхнулась від цієї думки.

А потім згадала про реферат.

Усмішка зникла.

— От же ж...

Теорія створення світів.

Причому викладач задав її мені явно з насмішкою.

Мовляв, твій батько творець — от і пиши.

Я сумно подивилась у стелю.

— Чому в усіх світах існують реферати?

Відповіді не було.

Тому довелося вставати.

Швидко вмитись.

Одягнутись.

Привести до ладу волосся.

І вирушити на пошуки сніданку.

Точніше...

Судячи з часу — вже майже обіду.

Після їдальні я повільно попрямувала до бібліотеки.

Поспішати було нікуди.

Доріжки академії сьогодні були значно тихішими.

Більшість студентів або ще спали, або займались власними справами.

Я неквапливо йшла вперед і раптом замислилась.

Дивно.

Наскільки сильно змінилось моє життя всього за два роки.

Два роки тому я була звичайною дівчиною.

Потім померла.

Потім воскресла.

Потім знову мало не померла.

Кілька разів.

— Якщо бути чесною, то дуже багато разів...

Я тихо хмикнула.

За цей час я змінила дві академії.

Навчалась магії.

Стала жницею.

Дізналась, що моя мати — богиня води.

Що мій батько — творець світів.

Що в мені живе спадок хаосу.

І що існує ще якась сила, про яку взагалі ніхто не повинен знати.

Навіть подумки згадувати Таніту було трохи моторошно.

Я подивилась на свої долоні.

Іноді мені здавалося, що все це відбувається не зі мною.

Що я просто читаю чужу історію.

Але потім згадувався Ельрін.

Його обіцянка чекати.

Його обійми перед порталом.

І ставало зрозуміло.

Ні.

Це все реально.

І саме тому я повинна стати сильнішою.

Щоб повернутись.

Щоб одного дня знову побачити свого чоловіка.

Я посміхнулась сама собі.

— Ну що, Адо.

Поправивши сумку на плечі, я подивилась на величезну будівлю бібліотеки, яка вже височіла попереду.

— Час рятувати свою оцінку за реферат.

І з цими словами рішуче штовхнула масивні двері найбільшого сховища знань у всій академії.

Чесно кажучи, я думала, що бібліотека велика.

Ну, знаєте...

Велика будівля. Багато книжок. Кілька поверхів.

Нічого особливого.

Я помилялась.

Дуже сильно помилялась.

Щойно я переступила поріг, то завмерла посеред залу.

— Ого...

І це було все, що змогла сказати моя надзвичайно розумна голова.

Бо зовні бібліотека виглядала великою.

А всередині...

Всередині вона була величезною.

Ряди стелажів тягнулися настільки далеко, що губилися десь у серпанку магічного освітлення.

Між ними проходили широкі коридори.

Десь угорі виднілися містки.

Ще вище плавали невеликі платформи.

Я навіть не бачила стелі.

— Та тут точно не обійшлося без заклять розширення простору...

Мені стало цікаво одразу кілька речей.

Як тут знаходять потрібні книги?

Як їх повертають?

І як взагалі бібліотекарі не губляться в цьому лабіринті?

Тому я попрямувала вглиб залу.

Там знайшовся великий напівкруглий стіл адміністратора.

За ним сиділа літня жінка з довгими сріблястими косами.

На кінчику носа трималися окуляри.

Вона підняла на мене очі.

— Вперше в бібліотеці?

— Це настільки очевидно?

— Ти вже хвилин п'ять стоїш і дивишся на стелажі так, ніби вони можуть тебе вкусити.

Я кашлянула.

— Справедливо.

Жінка тихо засміялася.

Спочатку мене зареєстрували.

Потім внесли до бібліотечної мережі академії.

І видали невеликий сріблястий жетон.

Розміром приблизно з монету.

— Не загуби його.

— Що це?

— Твій ключ до бібліотеки.

Тоді мені почали пояснювати правила.

І чим далі я слухала, тим більше мені подобалось це місце.

Виявилось, що ніхто не бігає між стелажами у пошуках книг.

У читальній залі стояли спеціальні столи.

Кожен розрахований на одного відвідувача.

У правому куті столу була невелика виїмка.

— Сідаєш.

Кладеш жетон.

Торкаєшся поверхні долонями.

І формулюєш запит.

— А якщо я не знаю назви книги?

— Не проблема.

Скажеш тему.

Наприклад: "Теорія створення світів для початківців".

— І що далі?

Бібліотекарка усміхнулась.

— Побачиш.

Я вже починала любити це місце.

— Максимум п'ять книг одночасно.

— Добре.

— Після завершення роботи кладеш руки на стіл і говориш: "Закінчено. Повернення."

— І все?

— І все.

Я здивовано моргнула.

— А книги?

— Повернуться самі.

Чесно кажучи, я була у захваті.

Жодного бігання між стелажами.

Жодного пошуку.

Жодних страшних бібліотекарів, які ганяють за прострочення.

Ну майже.

— А якщо загубити жетон?

Жінка одразу посерйознішала.

— Не загуби.

Я нервово ковтнула.

— Настільки все погано?

— Дуже.

— Зрозуміла.

Не губимо.

Після цього я подякувала й попрямувала до найближчого вільного столу.

Обережно поклала жетон у виїмку.

Сіла.

Поклала долоні на гладку поверхню.

І невпевнено промовила:

— Мені потрібні книги про теорію створення світів для першого курсу.