8. Новий день, нові пригоди, нові враження, нові проблеми.

Прокинулась я десь… мабуть після п’ятого дзвінка будильника.

Точніше — мене вже не будильник розбудив.

А усвідомлення того, що якщо я зараз не піднімуся, то безбожно запізнюсь.

Я різко сіла на ліжку.

— О ні.

Браслет одразу засвітився.

“До початку занять: 27 хвилин.”

— Я труп.

Після цих слів я буквально злетіла з ліжка.

Швидко вмилась. На ходу розчесала волосся. Ледь не врізалась у двері ванної.

— Так, усе прекрасно. День починається чудово.

Погляд ковзнув на розклад.

Перша лекція: ТЕОРІЯ ВОДНИХ ПОТОКІВ

— Мамо, сподіваюсь, ти оцінюєш мої страждання…

Я швиденько натягнула форму, схопила сумку й почала хаотично закидати туди підручники.

Зошит. Перо. Ще один зошит. Якась книга.

Пауза.

— А це взагалі мій підручник?..

Часу думати не було.

Я запхнула й його.

І вже через хвилину вилетіла з кімнати.

Коридори академії потроху оживали.

Студенти поспішали на заняття. Хтось пив каву просто на ходу. Хтось уже виглядав морально знищеним.

Я їх дуже розуміла.

— Головне — дійти до їдальні…

Бо після вчорашнього тренування організм вимагав їжу.

Терміново.

Я буквально влетіла в їдальню, швидко схопила булочку й велику чашку кави.

— Дякую! — кинула я працівниці й одразу помчала далі.

Булочку довелось їсти на ходу.

Що було не дуже зручно.

Особливо коли навігатор на браслеті почав голосно повідомляти:

“До початку заняття залишилось 9 хвилин.”

— Я вже біжу!

І я справді бігла.

З підручниками. Кавою. Булочкою. І дуже сумнівною координацією рухів.

Десь на повороті я ледь не знесла якогось студента.

— Вибачте!

— Дивись куди—

Але я вже втекла далі.

Як на зло, саме сьогодні всесвіт вирішив остаточно перевірити мої нерви.

Я вже майже добігла до потрібного корпусу.

Кава дивом ще не розлилась. Булочка майже закінчилась. Навіть настрій трохи покращився.

І саме в цей момент…

БАМ.

Я врізалась у когось настільки сильно, що кава таки вихлюпнулась уперед.

Повільно піднявши очі, я вже наперед знала, кого побачу.

— Оооо, — протягнув знайомий голос. — Яка зустріч.

Ну звісно.

Той самий демон.

І його компанія.

І, що найгірше…

гаряча кава зараз дуже красиво стікала по його темній формі.

Запала тиша.

Я кліпнула.

Він подивився вниз.

Потім повільно підняв погляд на мене.

Його золоті очі небезпечно звузились.

А я…

— Упс.

Пауза.

— Пардон.

І поки його мозок ще обробляв рівень моєї нахабності…

Я просто піднирнула під його рукою.

І чкурнула.

— АДО!

О ні.

Він запам’ятав ім’я.

Це погано.

Позаду почулись голоси й сміх його компанії.

— Вона облила Рейзара кавою!

— Вона що, жити втомилась?!

— СТОЯТИ!

— Нєєєєт!

Я мчала коридором так, ніби за мною сама смерть женеться.

Хоча ні.

Смерть хоча б симпатична й не така зла.

— Тільки не зараз…

Навігатор радісно повідомив:

“До початку заняття: 1 хвилина.”

— Я знаю!

Позаду почулись важкі швидкі кроки.

— Та він серйозно за мною біжить?!

Я різко завернула за ріг.

Побачила потрібну аудиторію.

І буквально влетіла всередину за секунду до викладача.

Двері грюкнули за спиною.

Я сперлась об них, важко дихаючи.

Уся аудиторія втупилась на мене.

Я повільно випрямилась.

Поправила сумку.

І максимально серйозно сказала:

— Добрий ранок.

Десь позаду дверей пролунав дуже злий голос демона:

— Я ТЕБЕ ВСЕ ОДНО ЗНАЙДУ!

Я заплющила очі.

— Ой, здається, проблеми все-таки будуть…

Я ледве встигла сісти на вільне місце, як двері аудиторії знову відчинились.

Усередину зайшла викладачка.

І перше, що вона побачила — це мене.

Точніше: задихану студентку з розпатланим волоссям, сумкою набік і кавовою плямою на рукаві.

Її брова ледь помітно сіпнулась.

— Прекрасно, — тихо пробурмотіла я собі під ніс. — Ще одна людина, яка вважає мене проблемною.

На щастя, вголос я цього не сказала.

Викладачка пройшла до кафедри.

Висока. Струнка. Із довгим темно-синім волоссям, зібраним у складну косу.

Її очі були майже такого ж кольору, як морська глибина.

І чомусь поряд із нею одразу ставало тихіше.

— Леді Мареліс Вейн, — спокійно представилась вона. — Кафедра водних потоків і течій.

Я навіть трохи випрямилась.

Від неї буквально відчувалась сила води.

М’яка. Глибока. Але дуже небезпечна.

— Розпочнемо.

І, якщо чесно…

я зовсім не очікувала, що мені настільки сподобається лекція.

Мареліс пояснювала не суху теорію.

Вона говорила про воду так, ніби це жива істота.

Про течії. Про пам’ять води. Про те, як емоції впливають на водну магію.

Я слухала настільки уважно, що навіть забула про демона, каву й ранковий хаос.

Магічне перо ледве встигало записувати.

— Вода не любить жорстокого контролю, — говорила викладачка. — Її потрібно не ламати, а спрямовувати.

І чомусь ці слова дуже дивно відгукнулись усередині мене.

Під кінець лекції я навіть засмутилась, коли вона закінчилась.

Студенти почали виходити з аудиторії.

Я теж уже збиралась тихенько втекти…

— Адалінда Деміріан Вальдек д’Аркейн.

Я завмерла.

Ну звісно.

— Залиштесь ненадовго.

Я важко зітхнула й повернулась назад.

Коли аудиторія спорожніла, Мареліс уважно подивилась на мене.

І раптом її погляд став значно теплішим.