7. Фізична підготовка і не любов яку я несу до неї через три світи.

Закінчивши всі справи в секретаріаті, я швиденько попрямувала до своєї кімнати.

Бо наступним у розкладі стояло те, чого я боялась навіть більше за хаос.

Фізична підготовка.

— Ну чому в усіх світах існує спорт?.. — трагічно пробурмотіла я, заходячи до кімнати.

Я швидко переодягнулась у форму академії.

Темні штани. Легка спортивна кофта. Високі черевики для тренувань.

Форма, до речі, виявилась дуже зручною.

Що було підозріло.

Бо зазвичай якщо форма зручна — значить страждати доведеться довше.

І, на жаль, моя інтуїція не помилилась.

Полігон був величезний.

Справжня арена для тренувань.

Навколо — високі трибуни й лавки. У центрі — кілька тренувальних майданчиків із різним покриттям.

Коли я прийшла, студентів ще було небагато.

Тому я спокійно сіла на лавку й почала роздивлятись тих, хто поступово сходився.

Хтось уже розминався. Хтось нервово бурчав. Хтось виглядав так, ніби живе заради фізичних навантажень.

Я таких людей щиро не розуміла.

— Добровільно бігати…

Я похитала головою.

— Жах.

І тут на полігон вийшов викладач.

Я одразу випрямилась.

Чоловік був середнього зросту, але дуже широкий у плечах.

Грубі риси обличчя. Коротке темне волосся. І такий погляд, ніби він щодня прокидається з думкою: “Кого б сьогодні морально знищити?”

— Оооо ні…

Від нього буквально віяло небезпекою.

Як виявилось через хвилину — не дарма.

— Ярвік Торн.

Голос у нього був хриплуватий.

— Оборотень ведмідь.

Я кліпнула.

— Та ну…

Поруч хтось тихо пробурмотів:

— Так, вони існують.

Я задумливо втупилась у викладача.

Ну тепер хоча б зрозуміло, чому він виглядає так, ніби може перекинути будівлю.

Ярвік повільно обвів нас поглядом.

— Якщо хтось думає, що фізична підготовка тут для галочки…

Він криво посміхнувся.

— То ви помрете першими.

Дуже… мотивуюче.

— На полі бою ваші титули, сила чи родовід нікого не хвилюють.

Пауза.

— Якщо ваше тіло слабке — ви труп.

І після цього почалось.

Розминка.

Потім пробіжка.

Потім ще одна пробіжка.

А потім вправи.

І весь цей час Ярвік коментував буквально кожен наш рух.

— Швидше!

— Ви повзете чи рухаєтесь?!

— О, дивіться, хтось уже помирає.

На останньому він дивився прямо на мене.

Я ледве стрималась, щоб не показати йому середній палець.

— Деміріан!

— Вальдек д’Аркейн, — автоматично виправила я між вдихами.

Він підняв брову.

— А характер є.

— Це єдине, що зараз ще функціонує.

Десь збоку хтось засміявся.

А Ярвік раптом усміхнувся так, ніби йому сподобалась відповідь.

Що було ще страшніше.

Через пів години я вже ненавиділа все.

Біг. Присідання. Планку. Саму концепцію фізичного навантаження.

А найбільше — викладача.

Бо він навіть не втомився.

Стояв собі зі складеними руками й знущався морально.

— О, дивіться, боги теж можуть задихатись.

— Яка несподіванка.

Я важко дихала й дивилась у небо.

— Фізична підготовка… — пробурмотіла я. — Мені не подобалась ні в одному світі.

І чомусь була майже впевнена: цей світ не стане винятком.

Згадуючи викладача дуже “теплими” словами, ми всі гурбою поплентались із полігону.

Точніше — повзли.

Навіть ті, хто на початку тренування виглядав надто впевненими в собі, тепер ішли мовчки й із дуже філософським поглядом у нікуди.

— Я більше не відчуваю ніг… — трагічно простогнав хтось позаду.

— Це нормально, — відгукнувся інший голос. — Я взагалі душу десь на другому колі загубив.

Я мовчки підтримувала їх морально.

Бо говорити сил уже не було.

Ноги буквально волочились по дорозі.

— Якщо завтра я не встану… — пробурмотіла я собі під ніс. — Значить мене офіційно вбила фізична підготовка.

На диво, до гуртожитку я все-таки дійшла.

Хоча в якийсь момент уже сумнівалась.

Зайшовши в кімнату, я навіть не стала розкладати речі.

Перше, що я зробила — пішла у ванну.

І коли гаряча вода торкнулась шкіри…

— Оооо…

Я мало не розплакалась від щастя.

Усе тіло боліло.

Особливо ноги й руки.

Я стояла під гарячою водою із заплющеними очима й почувалась так, ніби повернулась до життя.

— Це блаженство…

І чесно? Я б залишилась там ще години на дві.

Але організм нагадав про ще одну важливу річ.

Їжу.

Я важко застогнала.

— Ну чому людям потрібно їсти…

Але розуміла: якщо зараз не поїм — завтра точно помру героїчною смертю дна ранковій парі.

Тому, переодягнувшись у щось домашнє й максимально зручне, я знову поплелась до їдальні.

На щастя, ввечері там було тихіше.

Я швидко взяла щось гаряче й майже бездумно з’їла все за кілька хвилин.

Організм, здається, був вдячний.

А потім…

Я нарешті повернулась у кімнату.

Сили закінчились остаточно.

Я навіть не стала довго думати.

Просто поставила будильник на браслеті, щоб не проспати наступний день.

І, вже майже засинаючи, тихо пробурмотіла:

— Якщо завтра знову фізична підготовка… я втечу в інший світ.

Пауза.

— Хоча ні. Там теж буде спорт.

Ця думка була настільки жахливою, що я остаточно здалась.

Роздягнувшись, я залізла під ковдру.

М’яке ліжко здалось найкращим винаходом усіх світів.

І вже за кілька хвилин я міцно спала, навіть не помітивши, як браслет тихо згасив світло в кімнаті.