5.2Розмова з міс Торіс. Настанови. Дорога до третьої лекції.

Як виявилось, лекція вже давно закінчилась.

Студенти повільно виходили з аудиторії, тихо переговрюючись між собою.

Хтось кидав на мене зацікавлені погляди. Хтось — насторожені.

Олівер уже хотів щось сказати, але міс Торіс м’яко підняла руку.

— Залиштесь ненадовго, Адо.

Я повільно сіла назад на килимок.

Мелінда тихо кивнула мені на прощання, і вони з Олівером теж вийшли.

Коли двері аудиторії зачинились, у приміщенні стало дуже тихо.

Спокійно.

Міс Торіс опустилась навпроти мене прямо на підлогу.

І це чомусь одразу трохи заспокоїло.

— Що саме ви бачили? — спитала вона м’яко.

Я кілька секунд мовчала, згадуючи.

— Печеру.

Пауза.

— Озеро.

— І?

Я розповіла все як було.

Про каміння. Про піщану косу. Про світлячків під стелею.

І чомусь… я не сказала головного.

Не сказала, що в озера не було меж.

Щось усередині буквально кричало: мовчи.

Не можна.

Я сама не до кінця розуміла чому.

Але була впевнена — якщо хтось дізнається справжній масштаб моєї сили, це принесе біду.

Тому я лише спокійно додала:

— Там було озеро. І я його дуже чітко відчувала.

Міс Торіс дивилась на мене довше, ніж потрібно.

Наче розуміла, що я недоговорюю.

Але не тиснула.

— А світлячки? — тихо спитала вона.

Я кивнула.

— Вони були різних кольорів.

Зелені. Сині. Сріблясті. Золоті.

Викладачка задумливо склала руки на колінах.

— Це напрямки сили.

Я одразу зацікавилась.

— Тобто?..

— Внутрішній світ завжди показує суть носія сили, — пояснила міс Торіс. — У більшості істот там один колір. Іноді два.

Пауза.

— Рідше — три.

Вона уважно подивилась на мене.

— Але у вас, очевидно, складніша структура ядра.

“Очевидно.”

Ну так. М’яко сказано.

— Синій — вода або потоки життя. Золотий — творення. Срібний часто пов’язаний із вищими структурами душ або смертю. Зелений — стабілізація, життєва енергія або відновлення.

Я мовчки слухала.

— А ще, — тихо продовжила вона, — ваш внутрішній світ дуже глибокий.

Я ледь помітно напружилась.

Вона це відчула?

Але міс Торіс лише спокійно усміхнулась.

— І ви занурились надто далеко для першої медитації.

— Це погано?

— Це… незвично.

Пауза.

— Вас було важко повернути.

Я ніяково потерла шию.

— Вибачте.

— Не вибачайтесь.

Вона похитала головою.

— Просто надалі будьте обережнішими. Глибокі медитації іноді відкривають не лише силу… а й те, до чого свідомість ще не готова.

І чомусь після цих слів я одразу згадала Таніту.

Мурашки пройшлися спиною.

Міс Торіс уважно спостерігала за мною, але нічого не сказала.

Я ж швидко перевела тему.

— А можна… приходити сюди у вільний час?

Вона трохи здивувалась.

— Для медитацій?

Я кивнула.

— Тут спокійно.

Пауза.

— І мені здається… тут легше думати.

Міс Торіс кілька секунд мовчала.

А потім ледь усміхнулась.

— Можна.

Вона дістала невелику прозору пластинку з рунами й простягнула мені.

— Тимчасовий пропуск до аудиторії медитацій.

Я аж розгубилась.

— Справді?

— Але тільки у дозволений час і без експериментів із силою.

Я одразу зробила максимально невинний вираз обличчя.

— Я взагалі не схожа на людину, яка робить експерименти.

Міс Торіс тихо засміялась.

Вперше за всю розмову.

— Саме тому я це й уточнила.

Я усміхнулась у відповідь і швидко підвелась.

— Дякую, міс Торіс.

Вона кивнула.

— І Адо…

Я обернулась уже біля дверей.

— Ваш внутрішній світ дуже незвичайний.

Пауза.

— Бережіть його.

Чомусь ці слова прозвучали значно глибше, ніж проста порада.

Я лише тихо відповіла:

— Постараюсь.

А потім підхопила сумку й майже побігла на наступну пару.

Вилетівши з аудиторії, я першим ділом глянула на браслет.

— Так… і що в нас далі?

Навігатор слухняно засвітився просто над зап’ястям.

НАСТУПНЕ ЗАНЯТТЯ:

ОСНОВИ КОНТРОЛЮ СИЛИ

КОРПУС СТАБІЛІЗАЦІЇ

РІВЕНЬ III

— Добре…

Я зітхнула.

— Звучить навіть логічно.

Поки я роздивлялась карту маршруту, ноги автоматично несли мене вперед.

Навколо знову шуміла академія.

Студенти проходили повз. Хтось сперечався. Хтось сміявся.

А я настільки втупилась у навігатор, що…

Врізалась у когось.

Точніше — у щось дуже тверде.

— Дивись, куди йдеш.

Голос зверху прозвучав різко.

Я аж здригнулась і підняла очі.

Переді мною стояв демон.

Високий. Темноволосий. Із темно-червоною шкірою й золотими очима.

Красивий.

Об’єктивно дуже красивий.

Але абсолютно не в моєму смаку.

Бо десь глибоко всередині я вже чітко розуміла:

я закохана в Ельріна.

І порівнювати з ним когось іншого навіть не хотілось.

Навколо демона стояло ще кілька старшокурсників.

Судячи з усмішок — їм уже було весело.

Я швидко отямилась.

— Вибач, — коротко кинула я й хотіла обійти його.

Але мене різко схопили за руку.

Я одразу напружилась.

— А характер у тебе є, — ліниво усміхнувся демон.

Його пальці стисли моє зап’ястя сильніше.

— І гарна теж.

За його спиною хтось засміявся.

У мене всередині щось неприємно стиснулось.

— Відпусти.

— Ммм… — він нахилив голову. — А може, ти відпрацюєш те, що врізалась у мене?

Я примружилась.

— Що?

Його усмішка стала гидкішою.

— Увечері зайдеш до мене в кімнату.