5.Роздуми Ади. Перші пари, перші проблеми.

Слова Таніти крутились у голові знову і знову.

Протобогиня. Початок. Іскра. Спочин.

І головне:

“Не кажи нікому.”

Я лежала, дивлячись у стелю, й нарешті почала розуміти, чому її голос тоді звучав настільки серйозно.

Це була не просто таємниця.

Це була інформація, через яку боги почали б війну.

Навіть зараз я вже бачила, як сильні світу цього реагують на рідкісну силу.

Контроль. Страх. Бажання привласнити.

А що буде, якщо вони дізнаються, що я можу стати наступницею істоти, яка стояла над самими творцями?

Я повільно заплющила очі.

Ні.

Про це не повинен знати ніхто.

Навіть Демір.

Від цієї думки всередині неприємно кольнуло.

Але я все одно розуміла: так буде безпечніше.

Для всіх.

Тому до ранку я вже остаточно вирішила:

це помре разом зі мною.

Наступного дня я спустилась на сніданок трохи сонна й усе ще задумлива.

Їдальня викладацького крила була зовсім не схожа на студентські.

Тиха. Спокійна. Без натовпу й криків.

Великі панорамні вікна виходили прямо на зоряний горизонт академії.

Демір уже сидів за столом із чашкою чогось схожого на каву й переглядав магічні документи, що світились у повітрі.

— Доброго ранку, — пробурмотіла я, сідаючи навпроти.

Він підняв на мене погляд.

І одразу примружився.

— Ти не спала.

— Спала.

Пауза.

— Частково.

Батько тільки хмикнув.

Переді мною одразу з’явилась тарілка зі сніданком — академічна магія працювала підозріло добре.

Кілька хвилин ми їли мовчки.

І це була… нормальна тиша.

Домашня.

А потім Демір спокійно сказав:

— Сьогодні почнуться твої вступні оцінювання.

Я мало не подавилась чаєм.

— Уже?!

— Ти думала, тобі дадуть тиждень морально відпочити?

— Я дуже на це сподівалась.

Він ледь усміхнувся.

— Не пощастило.

Я приречено впала щокою на долоню.

— Нагадаю, я взагалі-то тільки вчора дізналась, що можу випадково створити новий світ.

— Саме тому тебе й починають навчати одразу.

Я тихо застогнала.

Демір відклав документи й подивився на мене вже серйозніше.

— І ще дещо, Адо.

О, цей тон мені вже не подобався.

— Я не буду тебе вигороджувати перед викладачами.

Я кліпнула.

— В сенсі?

— У прямому.

Він спокійно відпив зі своєї чашки.

— Ти моя донька. Але в академії ти ще й студентка.

Я повільно звузила очі.

— Тобто ніяких поблажок?

— Абсолютно.

Я драматично поклала руку на серце.

— Оце зараз було боляче.

Демір навіть не повівся.

— Якщо ти завалиш предмет — завалиш предмет.

— Жорстоко.

— Якщо посперечаєшся з викладачем і програєш — сама вирішуватимеш наслідки.

— А якщо виграю?

Він ледь посміхнувся.

— Тоді співчуваю викладачу.

Я фиркнула.

— І взагалі, — спокійно продовжив Демір, — у тебе й так буде достатньо проблем через силу. Не вистачало ще, щоб тебе вважали “донечкою декана”.

Я задумливо кивнула.

Насправді він мав рацію.

— Але якщо мене спробують убити? — уточнила я.

Батько абсолютно спокійно відповів:

— Тоді я втручуся.

Я трохи заспокоїлась.

Пауза.

— А якщо я випадково зламаю аудиторію?

— Залежить наскільки випадково.

— Тату.

Він нарешті тихо засміявся.

І я несподівано зрозуміла, що мені подобаються ці моменти.

Прості. Спокійні.

Без битв. Без погроз. Без політики.

Просто сніданок із батьком.

Навіть якщо після нього мене чекало навчання в академії богів.

Після сніданку Демір не дозволив мені навіть нормально допити чай.

— Ходімо. До початку занять залишилось пів години.

Я приречено підвелась із-за столу.

— У вас тут узагалі існує поняття “адаптаційний період”?

— Так.

Пауза.

— Він щойно закінчився.

— Жорстокий світ богів…

Демір лише хмикнув і простягнув мені тонкий металевий браслет.

Точніше — щось дуже схоже на сучасний сенсорний годинник.

Я одразу зацікавлено підняла брови.

— О, технології?

— Маготехнології, — поправив він.

Браслет був темно-срібний, із тонкими золотими рунами по краях.

Щойно я торкнулась його, поверхня засвітилась м’яким синім світлом.

— Це академічний навігатор, — пояснив Демір, поки ми йшли коридором. — У ньому розклад, карта академії, зв’язок із викладачами, доступ до бібліотеки й система допуску до аудиторій.

Я одразу почала тикати в меню.

І воно слухняно розгорталось прямо в повітрі.

— Ого…

Переді мною з’явилась тривимірна карта академії.

І я одразу пошкодувала, що відкрила її.

— Це не академія, — сказала я шоковано. — Це окремий континент.

Демір навіть не заперечив.

На карті було стільки рівнів, башт, переходів і окремих просторів, що в мене почала боліти голова.

— А це що? — я ткнула в темну область за головним корпусом.

Демір дуже спокійно відповів:

— Туди тобі не можна.

Я одразу зацікавилась ще більше.

— А чому?

— Бо там полігони для старших богів хаосу.

Пауза.

— …Добре, я поки не піду.

— Дуже на це сподіваюсь.

Навігатор раптом тихо завібрував.

І перед очима висвітилось:

ПЕРШИЙ УРОК

ЗАГАЛЬНИЙ УВІДНИЙ КУРС

КАФЕДРА ОСНОВ СТРУКТУРИ РЕАЛЬНОСТІ

Я повільно прочитала назву ще раз.

— “Основи структури реальності”…

Пауза.

— У вас тут узагалі бувають прості предмети?

— Ні.

Я вже навіть не здивувалась.

Ми вийшли до центрального корпусу академії.

І я нарешті змогла нормально його роздивитись при денному світлі.