4.Заселення. Похід по крамницях. Нічні сни і розгадка п'ятої сили(це таємниця для всіх але не для нас?)

Після майже години суперечок, пояснень, перегляду якихось древніх записів і ще більш древніх правил академії, викладачі нарешті дійшли хоча б до одного спільного рішення.

— Її не можна селити в загальному студентському крилі.

Я саме пила воду й ледь не вдавилась.

— Перепрошую?

Один із викладачів навіть не подивився на мене.

— Надто нестабільний фон сили.

— Вона буквально зламала вимірювальний зал.

— І половину захисних рун.

— І це ще без повноцінного пробудження всіх аспектів.

Я повільно поставила склянку.

— Мені подобається, як ви говорите про мене, ніби я магічна катастрофа.

Архідемон-ректор спокійно відповів:

— Тому що ти магічна катастрофа.

Я образилась.

Трохи.

Демір стояв біля величезного вікна й мовчки слухав усіх, схрестивши руки на грудях.

На фоні ректора-демона він виглядав майже спокійним.

І це було дуже оманливе “майже”.

Світло зоряних потоків ковзало по його темному одязі.

Золоті очі ледь світились у напівтемряві кабінету, а довге темне волосся спадало на плечі.

Без корони. Без символів влади. Без демонічних рогів чи страхітливої аури.

Але поруч із ним навіть архідемон поводився обережно.

Я вже починала розуміти: справжня сила не завжди кричить про себе.

Іноді вона просто стоїть мовчки.

— Пропозиції? — спокійно запитав ректор.

— Ізолюване крило.

— Захисні руни.

— Обмежений доступ.

— Цілодобове спостереження.

Я повільно звузила очі.

— Ви зараз гуртожиток обговорюєте чи в’язницю?

Демір ледь прикрив очі, приховуючи усмішку.

Архідемон задумливо постукав пальцями по столу.

А потім сказав:

— Ні.

Усі замовкли.

— Вона житиме в крилі викладачів.

Тиша.

Тепер уже викладачі дивились на нього шоковано.

— Що?

— Але це суперечить—

— Саме тому це спрацює, — спокійно перебив архідемон. — Там найсильніші захисти академії.

Він подивився на мене уважніше.

— І якщо її сила вийде з-під контролю, реагувати доведеться миттєво.

Я нервово кашлянула.

— Ви так говорите, ніби я можу випадково знищити поверх.

Мовчання.

Я повільно подивилась на батька.

— Демір…

Він дуже дипломатично відповів:

— Теоретично не тільки поверх.

— ПРЕКРАСНО.

Архідемон уже відкривав якісь документи.

— Крило викладачів майже ізольоване від основної частини академії. Окремі потоки магії. Посилені бар’єри. Мінімум сусідів.

Пауза.

— І Демір буде поруч.

Я фиркнула.

— О, тобто тепер у мене офіційно режим: “дочка викладача”.

— Дочка декана, — поправив один із магів.

— Це ще гірше.

Батько нарешті підійшов ближче.

— Це тимчасово, Адо.

— Усі найгірші речі в моєму житті починались зі слів “це тимчасово”.

Архідемон раптом тихо засміявся.

Низько. Майже хрипко.

І це звучало настільки незвично для такого страшного демона, що я навіть розгубилась.

— Вона мені подобається, Демір.

— Не заохочуй її, — спокійно відповів батько.

Я склала руки на грудях.

— Я взагалі-то тут стою.

Ректор-демон подивився прямо на мене.

Його бурштинові очі трохи звузились.

— Повір, дівчинко.

Пауза.

— Після сьогоднішнього тебе тут не забуде вже ніхто.

Кімнату мені показали вже ближче до вечора.

І, чесно кажучи, після всього пережитого за останні дні я очікувала чогось… більш офіційного.

Або страшного.

Або хоча б із написом “не знищити випадково”.

Але коли двері відчинились, я просто завмерла.

Покої були величезними.

Не пафосно-золотими, як у дешевих палацах із книжок.

Красивими.

Високі світлі стелі. Великі панорамні вікна, за якими повільно рухались зоряні потоки. М’яке тепле освітлення. Темне дерево меблів із золотими вставками.

У центрі стояло велике ліжко з темно-синім покривалом, а біля вікна — диван і низький столик із прозорого кристалу.

На стіні навіть були полиці для книг.

І це чомусь одразу зробило кімнату затишнішою.

— Непогано, — чесно сказала я.

Демір сперся плечем об дверний отвір.

— Це одні з кращих покоїв у викладацькому крилі.

Я повільно обернулась до нього.

— Ти зараз ненав’язливо повідомив мені, що я житиму в люксі?

— Я повідомив тобі, що якщо ти випадково вибухнеш магією, тут хоча б витримають стіни.

— Це вже звучить менш приємно.

Окремо була ванна кімната.

І от там я зависла вже надовго.

Величезна ванна з білого каменю. Світні кристали замість ламп. Дзеркало з магічним підсвічуванням. Полички. Купа рушників.

І вода, яка буквально текла в повітрі тонкими стрічками вздовж стін.

— Я хочу тут жити вічно, — чесно сказала я.

— Не перебільшуй.

— Ні, ти не розумієш. Після гуртожитків смертного світу це рай.

Демір тихо засміявся.

А потім абсолютно спокійно сказав:

— Добре. А тепер ходімо.

Я підозріло примружилась.

— Куди?

— Тобі потрібні речі.

І саме так я дізналась, що навіть богині хаосу й жниці не можуть уникнути походів по магазинах.

Ми відкрили портал у нижній світ.

Точніше — у величезне місто одного з центральних вимірів.

І я одразу зрозуміла: це місце обожнює гроші, моду й магію однаково сильно.

Вулиці світились. Між будівлями літали магічні платформи. У вітринах рухались ілюзії одягу.

І людей… точніше істот… тут було стільки, що в мене одразу почала боліти голова.

— Не загубись, — спокійно сказав Демір.

— Ти зараз говориш це людині з силою хаосу десять із десяти.

— Саме тому й говорю.

Спочатку ми пішли за одягом.