3.Знайомство з академією. Вимірювання сили. Розподіл на курс.

Я йшла поруч із батьком, розглядаючи величезні арки академії, коли зрозуміла одну просту річ.

Це місце… було живим.

Не в прямому сенсі. Але магія тут дихала.

Стіни ледь помітно світились, по колонах текли тонкі лінії сили, а десь високо між баштами повільно рухались цілі острови каменю.

І все це виглядало настільки нереально, що мій мозок періодично просто переставав намагатись пояснювати побачене.

— То як називається це місце? — все ж запитала я.

Батько трохи сповільнив крок.

— Велика Академія Творення й Рівноваги.

Я тихо присвиснула.

— Скромно.

— Назву придумував не я.

— Це одразу чути.

Він ледь усміхнувся.

А потім, на диво, почав розповідати серйозно.

— Академію створили після Війни Розломів.

— Оптимістична назва.

— Війна ніколи не буває оптимістичною, Адо.

Я винувато кашлянула.

Ми пройшли крізь величезний зал із прозорою стелею. За нею буквально рухались зоряні системи.

Я навіть не була впевнена, чи це ілюзія.

— Колись боги навчались окремо, — продовжив батько. — Творці — серед творців. Жниці — серед Жниць. Хранителі — окремо. Але це призводило до конфліктів.

— Бо всі вважали себе найрозумнішими?

— Саме так.

Я фиркнула.

— Тобто навіть у богів ті самі проблеми.

— Більшість розумних істот дуже схожі між собою.

Попереду відкрився ще один величезний простір.

Тепер я побачила студентів краще.

І… це було дивно.

Одні виглядали майже як люди.

Інші — ні.

У когось за спиною рухались крила зі світла. У когось у волоссі буквально плавали зорі. Одна дівчина взагалі складалась із води відсотків на сорок.

Я мовчки подивилась на батька.

— Я навіть не питатиму.

— Правильне рішення.

— І хто тут навчається?

— Молоді боги. Напівбожественні істоти. Спадкоємці великих сутностей. Іноді — рідкісні душі з нижчих світів.

Пауза.

— Такі, як ти.

Я скривилась.

— Звучить так, ніби мене підібрали з особливо проблемного місця.

— Технічно так і є.

— Тату.

— Що? Це правда.

Я закотила очі.

І лише потім задумалась над його словами.

— Стривай… а Жниці теж тут навчаються?

— Так.

— Тобто я ще й із ними матиму справу?

— Так.

— Прекрасно.

Батько явно стримував усмішку.

Йому занадто подобалось дивитись, як я усвідомлюю масштаби своїх майбутніх проблем.

Ми піднялись широкими сходами на верхній рівень академії.

Тут було тихіше.

Серйозніше.

Магія відчувалась густішою.

На стінах висіли величезні карти світів.

Сотні. Тисячі.

Деякі вже згаслі. Деякі тільки створені.

Я повільно зупинилась біля однієї з них.

Там буквально народжувалась нова галактика.

— Це справжнє?..

— Навчальний проєкт третього курсу.

Я різко повернулась до батька.

— ЩО?

Він тепер уже відкрито сміявся.

— Творці вчаться створювати світи поступово.

— ПОСТУПОВО?!

Я знову подивилась на галактику.

У мене після некромантії й академії людей були дуже занижені уявлення про слово “поступово”.

— А ти?..

Я підозріло примружилась.

— Ти тут хто взагалі?

Батько спокійно поправив рукав.

— Декан факультету творення світів.

Я мовчки дивилась на нього кілька секунд.

— Тобто… ти буквально викладач.

— Так.

— БОГ-ВИКЛАДАЧ.

— Адо.

— НІ, ЦЕ ВАЖЛИВЕ УТОЧНЕННЯ.

Він тихо засміявся.

А я раптом зрозуміла дещо страшне.

— Зачекай.

Я дуже повільно подивилась на нього.

— Тільки не кажи, що ти ще й будеш моїм викладачем.

Батько задумливо помовчав.

Надто довго.

— Частково.

Я приречено прикрила обличчя руками.

— Всесвіт мене ненавидить.

Мене привели в окреме крило академії майже одразу після короткої екскурсії.

Як виявилось, кожен новий студент проходив оцінку сили.

“Просто стандартна процедура”, — сказав батько таким тоном, ніби це мало мене заспокоїти.

Не заспокоїло.

Приміщення для перевірки було величезним.

Круглий зал із білими стінами, повністю вкритими рунами, а в центрі стояла дивна конструкція зі скла, металу й чистої магії.

Навколо неї працювало кілька викладачів.

І щойно ми зайшли — усі замовкли.

Я вже починала звикати до того, що люди дивляться на мене так, ніби я або катастрофа, або дуже погана ідея.

— Це обов’язково? — тихо спитала я.

— Так, — спокійно відповів батько.

— А втекти?

— Ні.

— Шкода.

Один із викладачів — худий чоловік із золотими очима — уважно дивився на мене крізь окуляри.

— Це та сама дівчина?

Я скоса глянула на батька.

— Мені вже не подобається формулювання.

— Мені теж, — чесно відповів він.

Мене поставили всередину кола рун.

І в ту ж секунду підлога під ногами засвітилась.

Я відчула, як магія почала буквально проходити крізь мене.

Глибоко. До самого ядра.

Було дивне відчуття.

Наче мене читали.

Руни навколо спалахнули.

Один із кристалів тріснув майже одразу.

У залі стало тихо.

— О… — дуже тихо сказав хтось із викладачів.

— Це погане “о”? — уточнила я.

Ніхто не відповів.

Що вже було підозріло.

Переді мною почали з’являтись золоті символи оцінки.

СИЛА ТВОРЕННЯ СВІТІВ: 8/10

Я нервово кашлянула.

— Це… нормально?

Один із викладачів повільно опустив записи.

— Для повноцінного творця світів такого рівня у твоєму віці — ні.

Я вирішила поки не уточнювати.

Наступний символ спалахнув темнішим світлом.