2.Прощання з Ельріаном та ректором.Ада знову буде навчатись.

Ніч над академією була тихою.

Занадто тихою після всього, що сталося.

Більшість студентів уже загнали до гуртожитків, територію патрулювали маги ректора, а над головною вежею світились посилені захисні руни.

Але біля старого саду панувала майже болюча тиша.

Ада сиділа поруч з Ельріном на кам’яній лаві біля води.

Її пальці досі трохи тремтіли після зірваних печатей.

Ельрін тримав її руку так міцно, ніби боявся, що вона зникне просто зараз.

Можливо, так і було.

Трохи осторонь стояли ректор і Деміург.

Вони не втручались.

Давали їм час.

Ельрін довго мовчав.

А потім усе ж підняв погляд на батька Ади.

На справжнього батька.

— Можна… дещо запитати?

Деміург спокійно подивився на нього.

— Запитуй.

Ельрін помітно нервував.

Але все одно продовжив:

— Наскільки ви її забираєте?

Тиша стала важчою.

Ада ледь сильніше стиснула його руку.

Наче боялась відповіді не менше за нього.

Деміург не став брехати.

— Мінімум на три роки.

Ельрін зблід.

Але мовчав.

— Її сила прокинулась занадто рано, — спокійно пояснив Деміург. — Вона не вміє її контролювати. А зараз Ада здатна випадково зруйнувати половину цього світу навіть без злого наміру.

Ректор тихо видихнув, але не заперечив.

Бо це була правда.

— У світах богів існують рівні навчання для таких, як вона, — продовжив Деміург. — Її навчатимуть контролювати силу Жниці, силу Акви й силу творення.

Він трохи помовчав.

— Якщо вона впорається… то зможе повернутись.

Ельрін одразу підняв голову.

— Якщо?

Деміург спокійно зустрів його погляд.

— Вона дуже сильна навіть за мірками богів. Її сила нестабільна. Ми не знаємо, як саме пройде адаптація.

Ада опустила очі.

Бо вона теж це розуміла.

Тоді Ельрін тихо запитав:

— Скільки їй буде… коли вона повернеться?

— Двадцять один, — відповів Деміург. — Для вас мине три роки. Для неї — теж.

Запала тиша.

Десь шуміла вода фонтану.

М’який нічний вітер ворушив дерева.

І це все чомусь робило момент ще болючішим.

Ельрін довго дивився на Аду.

Потім обережно торкнувся її щоки.

— Ти повернешся?

Її очі трохи блиснули.

— Я постараюсь.

— Ні.

Він похитав головою.

— Не так.

Ельрін нахилився ближче, торкнувшись своїм лобом її.

— Повернись до мене.

Тихо. Майже пошепки.

Але в цих словах було більше сили, ніж у багатьох клятвах.

Ада заплющила очі.

І вперше за весь цей день її голос зламався емоціями.

— Добре…

Тоді Ельрін дуже обережно поцілував її.

Повільно. Наче намагався запам’ятати.

А потім тихо сказав:

— Я чекатиму тебе.

Ада ледь здригнулась.

— Ельрін…

— Скільки треба.

Він навіть не вагався.

— Рік. Три. Десять.

Його пальці переплелись із її.

— Ти моя дружина, Адо. Я нікуди не подінусь.

Навіть Деміург на мить відвів погляд убік.

Бо надто добре пам’ятав схожі слова, які колись говорив Акві.

Ректор тихо кашлянув.

— Взагалі-то, поки ви тут драматично клянетесь одне одному у вічному коханні… я вже вирішив питання з його майбутнім.

Ельрін кліпнув.

— Що?..

Ректор спокійно подивився на нього.

— У тебе випускний рік. І хороші результати.

Пауза.

— Академії потрібен помічник у правовому відділі.

Ельрін завмер.

— Ви… серйозно?

— На жаль, так.

Ректор ледь усміхнувся.

— Хтось же має розгрібати юридичні наслідки всього, що робить моя дочка.

Ада тихо фиркнула крізь сльози.

Ельрін же раптом зрозумів.

Йому дають не просто роботу.

Йому дають місце поруч із нею. Місце в академії. Місце в родині.

Він повільно встав і серйозно схилив голову.

— Дякую, лорде д’Аркейн.

Ректор лише махнув рукою.

— Не дякуй завчасно. Роботи там жахливо багато.

А потім ніч знову стала тихою.

Бо всі четверо розуміли:

час прощання вже майже настав.

Нічне повітря було прохолодним.

Над академією повільно колихались магічні ліхтарі, а десь далеко чувся приглушений шум варти. Світ жив далі, ніби нічого не сталося.

А для Ади все змінювалось остаточно.

Деміург уже відкривав портал.

Золоте світло повільно розходилось у повітрі, розриваючи простір між світами. За ним виднілось щось неземне — високі сходи зі світла, далекі водоспади, небо іншого кольору.

Світ богів.

Ада стояла нерухомо кілька секунд.

Наче намагалась запам’ятати кожну дрібницю цього моменту.

Академію. Сад. Ніч. Їх.

Потім вона повільно підійшла до ректора.

Він дивився на неї спокійно, але занадто уважно.

Наче теж не хотів відпускати.

Ада мовчки обійняла його першою.

Міцно. По-справжньому.

Ректор завмер лише на секунду.

А потім обережно притиснув її до себе.

— Ти впораєшся, — тихо сказав він.

Ада заплющила очі.

— Дякую… батьку.

Він ледь здригнувся від цього слова.

Бо вона рідко говорила його вголос.

— Повертайся живою, Адо.

Його голос уперше звучав так втомлено.

Вона повільно відступила.

І тоді подивилась на Ельріна.

Найболючіше було саме це.

Він стояв мовчки.

Наче теж боявся, що якщо зараз заговорить — не витримає.

Ада підійшла до нього повільно.

І щойно опинилась поруч — Ельрін одразу обійняв її.

Міцно. Відчайдушно.

Наче намагався запам’ятати тепло її тіла.

Вона сховала обличчя в його плечі.

І вперше за дуже довгий час дозволила собі бути слабкою.

— Я люблю тебе, — тихо сказав він їй у волосся.