1.Викрадення.Злом печатей і Ада все згадує.

Портал відкрився просто посеред табору.
Величезне срібне коло магії зависло над землею, кидаючи холодне світло на втомлених студентів.
Королівські маги не втрачали часу.
Після подій у Неварісі ніхто вже не говорив про продовження практики.
Адептів почали заводити групами.
Хтось нервував. Хтось мовчав. Хтось ще озиратись на руїни міста, ніби боявся, що воно дивиться у відповідь.
Ада стояла осторонь поруч із ректором.
Вона відчувала погляди.й
Королівські маги спостерігали за нею надто уважно.
Особливо один — високий чоловік із темно-срібним знаком департаменту на комірі.
Його магія пахла контролем.
— Тримай силу спокійною, — тихо сказав ректор, не дивлячись на неї.
— Я намагаюсь.
— Ні. Не намагаєшся. Тримай.
Вона ледь стиснула щелепу, але кивнула.
Ельрін затримався біля порталу перед самим переходом.
На секунду повернувся до неї.
— Побачимось в академії.
Ада ледь кивнула.
І чомусь саме в цей момент відчула тривогу.
Сильну. Різку.
Мітка Жниці запекла.
Вона різко підняла голову.
Королівський маг біля порталу щось тихо сказав іншому.
Неправильний рух пальців. Інший вектор магії.
— Батьку—
Вона не встигла договорити.
Портал активувався.
Світ навколо скрутило срібним світлом.
Простір рвонувся.
І в наступну секунду Ада зрозуміла:
координати змінили.
Перехід був надто різким.
Надто грубим.
Не академічним.
Ректор миттєво це помітив.
— Стій за мною!
Його магія вибухнула навколо захисним полем.
Але портал уже ламав траєкторію.
А потім їх буквально викинуло.
Ада боляче вдарилась плечем об кам’яну підлогу.
Повітря було холодним. Сухим.
І абсолютно мертвим магічно.
Світло згасло.
Портал закрився.
На кілька секунд запала тиша.
Ректор піднявся першим.
Його очі миттєво стали небезпечними.
— Безодня…
Ада повільно сіла й озирнулась.
Кам’яні стіни. Металеві двері. Руни блокування по всьому приміщенню.
Вона одразу зрозуміла, що це за місце.
Камери ізоляції.
Ті самі, про які ходили чутки серед студентів.
Місце, куди відправляли магів, що втратили контроль над силою.
Або тих, кого корона вважала надто небезпечними.
Ректор різко провів рукою по повітрю, намагаючись активувати магію.
Нічого.
Руни поглинали все.
— Блокування абсолютного типу… — холодно сказав він.
Навіть його голос став нижчим.
Ада теж спробувала відчути магію.
І завмерла.
Бо її сила… не зникла.
Навпаки.
У цій порожнечі вона відчувала її навіть чіткіше.
Темрява Жниці все ще жила під шкірою.
Вода Акви тихо текла десь у глибині свідомості.
Мітка на руці слабко світилась.
Ректор помітив це одразу.
І вперше за дуже довгий час справді зблід.
— Адо…
Вона повільно підняла на нього очі.
— Моя магія працює.
Тиша.
— Неможливо, — тихо сказав він.
Усі блокувальні камери будувались за одним принципом: повне приглушення магічного ядра.
Тут не мали працювати навіть артефакти.
Але сила Жниці не була звичайною магією.
А потім у коридорі за дверима почувся звук кроків.
Повільних.
Спокійних.
І незнайомий голос промовив:
— Отже… чутки не брехали.
Руни на дверях спалахнули червоним.
— Ласкаво просимо до Застінків королівських магів.

Камера залишалась холодною й тихою.
Час тут ніби зупинився.
Ні вікон. Ні нормального світла. Лише тьмяні руни на стінах і важке відчуття контролю.
Через деякий час двері все ж відчинились.
Без поспіху.
До камери зайшли четверо королівських магів.
Двоє охоронців. Сивий архімаг. І жінка в темно-синій мантії з золотим знаком корони на комірі.
Саме вона керувала.
За ними магією занесли стіл і два стільці.
Наче це була звичайна розмова.
А не допит.
Ректор сидів спокійно.
Настільки спокійно, що це вже виглядало загрозливо.
Ада сиділа поруч мовчки, відчуваючи, як сила Жниці повільно рухається під шкірою.
Жінка сіла навпроти.
Довго дивилась на Аду.
Надто уважно.
— Леді Адо д’Аркейн, — промовила вона рівно. — Ви розумієте, чому опинились тут?
— Бо ви боїтесь того, чого не контролюєте, — спокійно відповіла Ада.
Один із магів тихо фиркнув.
Але жінка лише ледь усміхнулась.
— Розумна відповідь.
Ректор холодно втрутився:
— Ви викрали члена мого роду та лорда-ректора академії. Корона дуже погано пояснюватиме це Раді.
— Якщо Рада дізнається, — так само спокійно відповіла жінка.
Тиша стала гострішою.
Вона поклала руки на стіл.
— Ми не вороги вам.
— Уже ні, — сухо сказав ректор.
Жінка проігнорувала це.
Її погляд знову повернувся до Ади.
— Ви володієте унікальною силою. Настільки унікальною, що вона може змінити баланс королівства.
— І?
— І такі речі не мають залишатись без нагляду.
Ада мовчала.
— Приєднайтесь до королівського магічного департаменту, — продовжила жінка. — Добровільно.
Ректор ледь усміхнувся.
Небезпечно.
— Нарешті перейшли до суті.
Жінка навіть не подивилась на нього.
— Ви отримаєте захист. Ресурси. Доступ до архівів. Навчання. Контроль над вашою силою.
Пауза.
— А головне — свободу від страху, який зараз викликаєте.
Ада підняла на неї очі.
— Ціна?
Жінка усміхнулась трохи ширше.
— Лояльність.
Ректор коротко видихнув крізь ніс.
— Іншими словами — повідець.
Один із охоронців різко напружився, але жінка лише спокійно сказала:
— Краще повідець, ніж полювання.
Кілька секунд у камері було тихо.
Потім Ада рівно відповіла:
— Ні.
Жінка трохи схилила голову.
— Ви навіть не обдумали.
— Обдумала.
Ректор додав холодно:
— Розмова завершена.
Тиша.
А потім жінка зітхнула.
Наче очікувала саме цього.
— Шкода.
Вона ледь кивнула охоронцям.
— Тоді доведеться діяти інакше.
Один із магів поклав на стіл металеві кайданки.
Темні. Старі. Вкриті дивними рунами.
І щойно Ада їх побачила — щось усередині різко здригнулось.
Жнець.
Вона буквально відчула його різку реакцію десь у глибині свідомості.
— Не дозволяй—
Але було пізно.
Охоронці схопили її за руки.
Ректор миттєво підвівся.
— Не смійте—
Руни на стінах спалахнули, блокуючи його.
Кайданки клацнули на зап’ястях Ади.
І світ вибухнув болем.
Вона задихнулась.
Не фізично.
Глибше.
Наче щось виривали просто з душі.
Кайданки почали світитись.
Руни на них входили в резонанс із її силою.
І раптом…
щось тріснуло.
Не в камері.
В ній.
Перед очима Ади спалахнули чужі спогади.
Жіночі руки. Тепло. Блакитне світло.
Голос:
— Пробач нам… але це необхідно.
Інший голос. Чоловічий.
Втомлений. Твердий.
— Її сила не повинна прокинутись зарано.
Печаті.
Вона раптом зрозуміла.
На її аурі все життя стояли обмеження.
Старі. Надзвичайно сильні.
Поставлені ще до її смерті. Ще в іншому світі.
Мамою.
І батьком.
Кайданки ламали їх.
Руни одна за одною тріщали прямо в її душі.
Ада закричала.
Вперше по-справжньому.
Темрява рвонула по камері.
Вода вибухнула срібним світлом.
Стіни затрусились.
Ректор різко зблід.
Бо він теж це відчув.
Не просто вивільнення сили.
А щось значно страшніше.
Те, що весь цей час було запечатане… прокидалось.