17.Активація вівтаря. Ініціація Ади, Ада стає Жнецем і пробуджується її спадок матері богині Акви.

За вівтарем знову щось шарпнулось.

Різко. Нервово.

Касія миттєво стала перед Яруною, виставивши меч.

Куратор уже формував захисне закляття.

Ада відчувала, як магія в приміщенні починає поводитись нестабільно.

Наче щось прокидалось.

І тоді з темряви почувся голос.

— Не атакуйте!..

Хрипкий. Переляканий.

За кілька секунд із-за вівтаря буквально виліз один із зниклих адептів.

Брудний. Блідий. З подряпаними руками.

— Безодня… — видихнула Яруна. — Ми думали, ви мертві!

— Ми… заблукали… — хлопець важко дихав. — Тут усе змінюється…

За ним почали виходити й інші.

Троє.

Налякані. Виснажені.

Одна дівчина плакала, стискаючи пошкоджений магічний кристал.

— Що сталося? — різко запитав куратор.

Один зі старших адептів нервово провів рукою по волоссю.

— Ми знайшли це місце випадково… спочатку просто досліджували нижні коридори…

Він кинув погляд на вівтар і помітно зблід.

— А потім Рен вирішив перевірити, чи залишилась тут активна магія.

Усі повільно повернули голови до хлопця, який стояв трохи осторонь.

Той виглядав винувато.

— Я лише торкнувся руни!

— ТИ ЩО ЗРОБИВ?! — Касія аж задихнулась від обурення.

— Я не знав, що воно працює!

І саме в цей момент вівтар тихо загудів.

Низько. Глибоко.

Наче десь під каменем почало битись величезне серце.

Усі завмерли.

Символи хаосу на стінах раптом почали світитись тьмяно-червоним.

Один за одним.

— Відійти від вівтаря. Негайно, — дуже тихо сказав куратор.

Але було вже пізно.

Хлопець, який активував руну, раптом різко схопився за голову.

— Я… щось чую…

Його голос став дивним.

Наче чужим.

Повітря в залі різко похолоднішало.

Ада відчула це першою.

Її сила буквально завібрувала під шкірою.

Жнець колись казав: старі ритуальні місця пам’ятають кров.

І зараз Неваріс згадував.

Вівтар спалахнув.

Червоне світло вдарило по залі хвилею.

Яруна скрикнула. Кілька адептів упали.

А в повітрі раптом почали з’являтись темні тріщини.

Тонкі. Майже прозорі.

Наче сам простір десь поруч надломився.

— Закрити коло! — крикнув куратор.

Але магія вже виходила з-під контролю.

І тоді всі почули шепіт.

Тисячі голосів одночасно.

Старих. Мертвих. Нелюдських.

Ада різко стиснула руку.

Мітка Жниці палала так сильно, що їй стало важко дихати.

Вона дивилась на вівтар — і раптом зрозуміла страшну річ.

Це був не просто культовий храм.

Це було незавершене призивання.

І хтось щойно випадково знову запустив його.

Червоне світло вдарило по залі вдруге.

Сильніше.

Камінь під ногами затріщав, а повітря стало важким настільки, що дихати було боляче.

Кілька адептів упали на коліна.

Яруна судомно намагалась втримати водний щит. Касія вилаялась крізь зуби, закриваючи собою молодших студентів.

Ада ж стояла нерухомо.

Бо щось у центрі вівтаря дивилось саме на неї.

Шепіт ставав голоснішим.

Тисячі голосів. Тисячі смертей.

І серед цього хаосу раптом пролунав один єдиний голос.

Спокійний.

Знайомий.

— Час настав.

Жнець.

Темрява за вівтарем здригнулась.

І світ навколо Ади ніби сповільнився.

Крики студентів стали далекими. Світло — тьмяним. Магія — чужою.

Залишились лише вона… і щось величезне по той бік реальності.

— Що відбувається?.. — тихо видихнула Ада.

— Те, що мало статись значно пізніше, — відповів Жнець. — Але Неваріс пробудив тебе раніше.

Вона відчула страх.

Справжній. Глибокий.

— Я не готова.

Жнець повільно підійшов ближче крізь морок.

— Жниці ніколи не бувають готовими.

Вівтар спалахнув втретє.

І цього разу Ада закричала.

Не від болю.

Від сили.

Щось усередині неї розірвало старі обмеження.

Некромантія. Магія смерті. Сила Жниці.

Усе змішалось в один потік.

Її мітка спалахнула чорним світлом.

А потім сталося дещо ще страшніше.

Вода.

Тонкі сріблясто-блакитні потоки раптом з’явились просто в повітрі навколо неї.

Спершу маленькі.

Наче краплі.

Потім більше.

Вони кружляли навколо Ади, світячись м’яким божественним світлом.

Жнець різко замовк.

Уперше за весь час.

— Неможливо… — тихо сказав він.

Ада важко дихала.

— Що?..

Але відповідь прийшла не від нього.

Голос.

Жіночий.

Теплий. Глибокий. Старший за саме море.

— Моя дитина.

Світ навколо затопило світлом.

Не темним. Не мертвим.

Живим.

Ада раптом побачила жінку.

Високу. У сяючому блакитному одязі.

Її волосся текло, наче вода. А очі світились сріблом.

І від одного її погляду хаос навколо почав затихати.

Жнець схилив голову.

Повільно. Майже шанобливо.

— Богиня Аква…

Ада дивилась на неї, не розуміючи.

— Хто?..

Жінка підійшла ближче.

І дуже обережно торкнулась її щоки.

Тепло.

Живе.

Справжнє.

— Ти успадкувала не лише смерть, — тихо сказала богиня. — А й мою кров.

Свідомість Ади здригнулась.

Фрагменти спогадів. Дивні сни. Відчуття води поруч усе життя.

Усе раптом почало складатись.

— Твоя мати… — прошепотіла Ада.

Богиня ледь усміхнулась сумно.

— Була моєю жрицею. А ти народилась між двома силами.

Вона перевела погляд на Жнеця.

— І тепер баланс прокинувся.

Темрява навколо вівтаря почала тріщати.

Бо сила смерті й божественна сила води одночасно розривали нестабільний ритуал.