16.Практика.Життєві будні. Перші тривожні дзвіночки.

Практика в Неварісі дуже швидко перестала здаватись чимось незвичайним.

Страх не зник. Просто став частиною повсякденності.

Прокидались вони рано.

Ще до сходу сонця.

У таборі завжди було холодно вранці — навіть улітку руїни старого міста ніби витягували тепло з повітря.

Касія щоранку бурчала, що колись уб’є того, хто придумав ранні підйоми.

Яруна сонно плуталась у плащі.

Ада ж прокидалась раніше за інших.

Частково через звичку. Частково — через сни.

Жнець приходив майже щоночі.

Іноді вони говорили. Іноді він просто мовчки спостерігав.

А інколи навчав.

Як слухати смерть. Як відчувати залишкову магію душ. Як не дозволити силі Жниці поглинути власні емоції.

Після таких ночей Ада прокидалась виснаженою, але дивно зібраною.

Дні проходили в дослідженнях.

Вони обстежували квартали Неварісу, спускались у катакомби, замальовували старі магічні символи, перевіряли рівень некротичної активності.

Іноді знаходили залишки старого життя.

Дитячі іграшки. Розбитий посуд. Покинуті книги.

Одного разу Яруна знайшла майже неушкоджену музичну шкатулку.

Коли її відкрили, тиха мелодія пролунала посеред мертвого міста настільки моторошно, що Касія ледь не викинула її в найближчий провал.

Побут у таборі теж поступово став звичним.

Хтось готував їжу. Хтось чергував на захисних рунах. Хтось писав звіти.

А ввечері всі збирались біля магічних ламп і просто говорили.

Про навчання. Про дім. Про дурних викладачів.

Наче вони були не в проклятому місті, а у звичайній польовій практиці.

Ельрін теж поступово влився в ритм експедиції.

Спочатку бойовики дивились на нього трохи скептично.

Юрист. Без сильного бойового дару. Ще й аристократ.

Але дуже швидко стало зрозуміло: без нього вони б уже половину часу пересварились між собою.

Він вів записи. Розбирав старі документи, які знаходили в архівах Неварісу. Допомагав структурувати дослідження.

І дивним чином завжди знав, як заспокоїти людей після важкого дня.

Ада помічала це все частіше.

Як він мовчки приносить їй чай після нічних чергувань. Як поправляє їй плащ, коли вона засинає над записами. Як дивиться на неї, думаючи, що вона не бачить.

І сама вона теж змінювалась.

Повільно.

Майже непомітно для себе.

Колись їй було байдуже до більшості людей.

Тепер — ні.

Тепер вона ловила себе на тому, що хвилюється, коли Касія занадто довго не повертається з розвідки. Що перевіряє, чи Яруна нормально поїла. Що автоматично шукає поглядом Ельріна, коли в таборі стає шумно.

Одного вечора вони сиділи на даху напівзруйнованої будівлі й дивились на Неваріс.

Місто вночі виглядало майже красивим.

Мертві вежі. Срібний туман. Світло рун у таборі далеко внизу.

Ельрін сидів поруч мовчки.

А потім тихо сказав:

— Ти стала іншою.

Ада трохи повернула голову.

— В поганому сенсі?

— Ні.

Він ледь усміхнувся.

— Ти  тепліша.

Вона пирхнула.

— Це прозвучало дивно.

— Але правдиво.

Кілька секунд вони сиділи мовчки.

А потім Ада тихо сперлась головою йому на плече.

Просто так.

Без слів.

І Ельрін завмер лише на мить, ніби досі не міг повністю звикнути до того, що вона сама шукає близькості.

Десь далеко в руїнах знову лунав дивний шепіт старого міста.

Але тепер він уже не здавався таким страшним.

Перші справжні тривожні ознаки з’явились на другому тижні практики.

До цього Неваріс залишався моторошним, дивним, але відносно передбачуваним.

Старі аномалії. Блукаючі душі. Залишкова некротична енергія.

Небезпечно — але контрольовано.

А потім одна з дослідницьких груп не повернулась вчасно.

Паніка почалась не одразу.

Спершу викладачі вирішили, що адепти просто затримались у нижніх кварталах.

Таке траплялось.

Але коли минула година, а магічні сигнали перестали відповідати, у таборі стало помітно тихіше.

На пошуки вирушили майже одразу.

Ада, Касія, Яруна, двоє старших адептів і один куратор.

Нижні райони Неварісу зустріли їх неприродною тишею.

Навіть вітер тут звучав глухо.

— Мені це не подобається, — тихо сказала Яруна.

— Нам тут узагалі нічого не подобається, — буркнула Касія, стискаючи руків’я меча.

Магічний слід вони знайшли досить швидко.

Слабкий. Переривчастий.

Він вів у стару частину міста, куди більшість груп ще не заходила.

Туди, де будинки були майже повністю зруйновані.

Що глибше вони заходили, то дивніше поводилась магія.

Руни на стінах миготіли. Повітря ставало важчим. А мітка Жниці на руці Ади почала неприємно пекти.

І тоді вони знайшли вхід.

Старі кам’яні сходи, приховані під уламками будівлі.

Наче хтось спеціально намагався їх сховати.

Куратор насупився.

— Цього місця не було на картах.

— Очевидно, тепер є, — тихо сказала Касія.

Спускались обережно.

Повітря внизу було холодним і затхлим.

А ще…

старим.

Не пилом чи сирістю.

Чимось іншим.

Наче сама магія тут застигла сто років тому.

Яруна першою помітила символи на стінах.

— Це не некромантські руни…

Куратор різко зблід.

— Світло вище.

Коли магічні кристали освітили стіни повністю, у коридорі запала тиша.

Символи хаосу.

Старі. Заборонені. Майже стерті часом.

Ада повільно провела поглядом по знаках.

І відчула, як усередині щось неприємно здригнулось.

Бо вона вже бачила подібне.

У старих записах роду д’Аркейн. У щоденниках предків ректора. У згадках про культ, який намагався “відкрити двері між смертю та хаосом”.

Коридор привів їх до величезної круглої зали.