15.Збори на практику. Дорога до практики. Невеликі пригоди по дорозі.

Збори на практику почались ще затемна.

Академія прокидалась повільно, неохоче, але цього ранку навіть найледачіші студенти не ризикували запізнюватись.

Практика в руїнах Неварісу не була звичайною студентською поїздкою.

І всі це розуміли.

У внутрішньому дворі академії стояли два великі транспортні екіпажі, укріплені захисними рунами.

Поруч уже метушились адепти, викладачі та слуги, перевіряючи спорядження, артефакти й ящики з алхімічними реагентами.

Повітря пахло ранковою прохолодою, металом і магією.

Касія сиділа просто на одному з ящиків і сонно доїдала булку.

— Якщо я помру в проклятому місті, то хочу нагадати: це було не моє рішення.

— Ти говориш так, ніби тебе тягнуть на страту, — фиркнула Яруна, поправляючи ремінь сумки.

— А це не так?

— Ні. На страті годують гірше.

Ада стояла трохи осторонь.

Темний плащ. Рукавички. Майже повністю зібране волосся.

Зовні вона виглядала абсолютно спокійною.

Але всередині відчувала дивне напруження.

Наче сама магія попереджала: ця практика змінить щось важливе.

Ельрін підійшов тихо, як завжди.

У руках у нього був невеликий шкіряний футляр.

— Тримай.

Ада здивовано подивилась на нього.

— Що це?

— Відкрий потім.

Вона взяла футляр і ледь помітно усміхнулась.

— Ти знову купив щось непотрібне?

— Ні. Цього разу корисне.

— Це підозріло.

Він тихо засміявся.

Коли Ада все ж відкрила футляр, всередині виявився тонкий срібний браслет із маленьким темно-фіолетовим каменем.

Простий. Акуратний. Майже непомітний.

— Захисний артефакт, — тихіше сказав Ельрін. — Не дуже сильний, але… мені так спокійніше.

Ада кілька секунд мовчки дивилась на браслет.

А потім обережно застібнула його на руці.

— Дякую.

І цього разу в її голосі було значно більше тепла, ніж слів.

Неподалік кілька студентів тихо перешіптувались, спостерігаючи за ними.

— Вони навіть не приховують уже.

— А ти б приховував після весільної печатки?

— Тихо ти…

Ректор д’Аркейн з’явився у дворі саме тоді, коли шум почав ставати надто гучним.

І цього вистачило, щоб половина студентів миттєво замовкла.

Він окинув поглядом групу.

Довго. Уважно.

Особливо Аду.

— Руїни Неварісу залишаються зоною нестабільної некротичної активності, — рівно промовив він. — Ваше головне завдання — дослідження. Не героїзм.

Касія тихо пробурмотіла:

— От тепер точно буде героїзм.

Яруна штовхнула її ліктем.

Ректор продовжив:

— У випадку аномальної активності ви негайно відступаєте та доповідаєте кураторам. Самостійні рішення за межами наказів заборонені.

На слові “самостійні” його погляд дуже красномовно зупинився на Аді.

Вона зробила вигляд, що не помітила.

Коли посадка вже почалась, Ельрін раптом тихо взяв її за руку.

Не сильно. Але впевнено.

— Повернись.

Ада подивилась на нього кілька секунд.

І тільки тоді відповіла:

— Постараюсь.

— Ада.

Вона ледь нахилила голову.

— Я серйозно.

На мить її погляд став дуже м’яким.

— Я теж.

А потім вона відпустила його руку й піднялась до екіпажу.

Навколо шуміли студенти. Гуркотіли ящики. Виблискували руни захисту.

А над усім цим повільно сходило ранкове сонце.

І ніхто з них ще не знав, що руїни Неварісу чекали їх уже дуже давно.

Дорога до Неварісу зайняла майже чотири дні.

І чим далі вони віддалялись від столиці, тим тихішим ставав світ навколо.

Перший день минув відносно спокійно.

Студенти ще жартували, сперечались і намагались поводитись так, ніби це звичайна практика.

Касія майже весь час сиділа біля вікна екіпажа й коментувала все, що бачила.

— Якщо нас зжере прокляття, я офіційно звинувачую академію.

— Ти вже це казала, — втомлено відповіла Яруна.

— Але тепер драматичніше.

Ада більшість дороги мовчала.

Не через втому.

Просто щось їй не подобалось.

Вона почала відчувати дивні зміни ще на другий день подорожі.

Чим ближче вони були до Неварісу, тим сильніше реагувала її магія.

Іноді вона ловила себе на тому, що чує шепіт.

Тихий. Майже нерозбірливий.

Наче далеко-далеко хтось говорив крізь воду.

Спершу Ада подумала, що це через втому.

Але вночі стало гірше.

На другий вечір вони зупинились у невеликому придорожньому укріпленні для магічних загонів.

Старий кам’яний двір. Кілька захисних рун. Напружені охоронці.

І дивні погляди, коли вони дізнавались, куди саме прямують адепти.

— Ви їдете в Неваріс? — перепитав один із вартових.

Куратор практики коротко кивнув.

Чоловік кілька секунд мовчав.

— Тоді не затримуйтесь там після заходу сонця.

Касія фиркнула.

— Дуже заспокійливо.

Але вартовий навіть не усміхнувся.

Тієї ночі Ада майже не спала.

Вона сиділа біля вузького вікна кімнати й дивилась у темряву за мурами.

І їй постійно здавалось, що хтось дивиться у відповідь.

— Ти теж це відчуваєш.

Голос Жнеця пролунав несподівано тихо.

Ада навіть не здригнулась.

Вона вже звикла.

— Неваріс?

— Місце, де смерть затрималась надто довго.

Пауза.

— Такі місця пам’ятають.

Вона довго мовчала.

— Це небезпечно?

Жнець тихо засміявся.

— Для звичайних людей — дуже.

— А для мене?

Кілька секунд тиші.

— Для тебе небезпечно інше.

— Що саме?

— Те, що Неваріс може впізнати тебе.

На третій день погода різко змінилась.

Небо стало сірим. Вітер холоднішим. Навіть ліси обабіч дороги виглядали мертвими.