13. Студентські будні. Знайомство з сім'єю Ельріна. Екзамени перед практикою.

Після ритуалу їхнє життя не стало простішим.

Небезпека нікуди не зникла. Королівські маги не припинили спостереження. Орден Тіней тимчасово затих лише тому, що тепер боявся діяти відкрито.

Але серед усього цього з’явилось дещо нове.

Спокій.

Тихий. Незвичний. Майже домашній.

Студентські будні тривали, ніби світ навколо не стояв на межі чогось великого.

Ранкові підйоми. Пари. Практики. Конспекти. Нескінченні фізичні тренування.

Ада все ще навчалась більше за інших, але тепер це вже не виглядало як спроба вижити будь-якою ціною.

Вона почала… жити.

І найдивніше було те, що змінювалась вона сама.

Раніше її емоції здавались приглушеними. Ніби вона тримала між собою та світом невидиму стіну.

Тепер ця стіна поступово тріскалась.

Через Ельріна.

Він став її якорем.

Тим, хто повертав її до нормальності, коли сила Жниці ставала надто холодною.

Коли після важких практик руки Ади починали покриватись тонким срібним серпанком магії смерті, достатньо було Ельріну просто взяти її за долоню — і цей холод слабшав.

Спочатку це лякало її.

Потім вона звикла.

А потім почала ловити себе на тому, що сама шукає його дотик.

Їхні прогулянки теж стали звичкою.

Невеликою. Тихою. Лише їхньою.

Іноді вони просто ходили академічним садом після занять.

Без пафосних розмов.

Ельрін розповідав якісь кумедні історії з факультету права, скаржився на викладачів і театрально обурювався кількості документів, які їм доводилось вчити.

Ада слухала й непомітно усміхалась.

Бо поруч із ним світ ставав простішим.

Іноді вони виходили в місто.

У маленькі кав’ярні. На книжкові ринки. До старих крамниць із магічними дрібницями.

Ельрін ніколи не дарував їй чогось дорогого.

Та Ада цінувала його подарунки значно більше за будь-які коштовності.

Одного разу він приніс їй маленький срібний дзвіночок.

— І що це? — здивувалась вона.

— Артефакт настрою.

Вона підняла брову.

— Це звучить підозріло.

Ельрін усміхнувся.

— Якщо тобі стане занадто сумно — він дзвенітиме.

Ада кілька секунд мовчки крутила дзвіночок у руках.

— Це найдивніший подарунок у моєму житті.

— Але ти ж його не викинеш.

Вона тихо фиркнула.

— Не викину.

І того ж вечора сховала його в шухляду біля ліжка, де тримала найважливіші речі.

Іншим разом він подарував їй тонкий шкіряний браслет.

Простий. Майже непомітний.

— На ньому захисне плетиво, — пояснив Ельрін трохи невпевнено. — Я сам замовив.

Ада довго дивилась на браслет.

Потім дуже обережно провела пальцями по шкірі.

— Ти хвилюєшся за мене.

— Постійно.

Вона не знала, що на це відповісти.

Тому просто дозволила йому застібнути браслет на її руці.

Касія якось почала сміятись, помітивши, як змінюється Ада поруч із ним.

— Це навіть трохи страшно.

— Що саме? — не зрозуміла Ада.

— Ти почала виглядати живою.

Яруна тоді тихо захихотіла в подушку.

А Ада вперше за довгий час не образилась на подібні слова.

Навіть викладачі помічали зміни.

Вона стала менш різкою. Частіше говорила. Іноді навіть жартувала.

Хоча її сила при цьому продовжувала рости.

Можливо, навіть швидше, ніж раніше.

Але тепер поруч був хтось, хто не дозволяв їй остаточно потонути в цій темряві.

Одного вечора вони сиділи в саду біля старого дерева.

Ельрін щось читав уголос із книги, а Ада просто слухала його голос.

Тихий вітер ворушив листя над головою.

Було спокійно.

Нормально.

І раптом Ада зрозуміла дивну річ.

Вона більше не боялась майбутнього так сильно, як раніше.

Бо вперше в обох своїх життях мала людину, поруч із якою хотіла залишитись надовго.

Час минав швидко.

Навчання ставало дедалі важчим, практики — небезпечнішими, а кількість матеріалу перед екзаменами викликала у студентів майже священний жах.

Академія ніби жила в постійному шумі: хтось не спав ночами над конспектами, хтось тренував закляття до виснаження, а хтось уже сперечався про майбутній розподіл на практику.

Для старших курсів це був особливо важливий період.

Саме літня практика часто визначала майбутню кар’єру адепта.

Того вечора Ада сиділа в кабінеті ректора разом з Ельріном.

За вікном тихо шумів дощ.

На столі лежали документи про практичний розподіл, декілька листів із королівського департаменту та чашка давно холодного чаю, про яку ректор традиційно забув.

Едвард д’Аркейн мовчки переглядав папери, поки нарешті не відклав їх убік.

— Нам потрібно поговорити про рід Вальдек.

Ельрін трохи напружився.

Ада це одразу помітила.

— Вони щось дізнались? — спокійно запитала вона.

— Лише те, що їхній син одружився, — відповів ректор. — Але не знають із ким саме.

Ельрін важко видихнув.

— Батько вже третій лист поспіль надсилає мені майже однакове питання.

— “Хто вона?” — тихо припустила Ада.

— Приблизно так.

Він навіть усміхнувся краєм губ.

— А ще матір уже почала підозрювати, що мене або прокляли, або я нарешті закохався.

Куточки губ Ади ледь смикнулись.

— І що з цього страшніше?

— Для батька — друге.

Ректор тихо хмикнув, але швидко знову став серйозним.

— Жарти жартами, але знайомство необхідне.

Він переплів пальці перед собою.

— Скоро екзамени. Після них почнеться офіційний розподіл на практику. Інформація про союз родів усе одно стане публічною.

Пауза.

— І я не хочу, щоб твої батьки дізнались про все через чутки при дворі.

Ельрін повільно кивнув.

Він і сам це розумів.

Ада мовчала.

Як не дивно, саме ця розмова почала хвилювати її більше, ніж більшість магічних загроз останнього часу.

Некромантів. Орден Тіней. Королівських магів.

І навіть власну силу вона сприймала спокійніше, ніж майбутнє знайомство з батьками Ельріна.