12.Наслідки тиску, погроз.

Ельріна побили ввечері.

Не смертельно. Не жорстоко настільки, щоб підняти офіційне розслідування.

Саме тому це було ще огидніше.

Його просто перехопили дорогою до гуртожитку — троє чоловіків у темних плащах без розпізнавальних знаків. Без зайвих слів. Без магії високого рівня.

Удари були точними. Професійними.

Так б’ють не через ненависть.

Так б’ють, коли хочуть передати повідомлення.

Коли Ада побачила його в цілительському крилі, у неї всередині ніби щось обірвалось.

Розбиті губи. Синці на ребрах. Розсічена брова.

Ельрін ще намагався усміхатись.

— Виглядає гірше, ніж є насправді…

Але договорити він не встиг.

Бо Ада раптом дуже тихо запитала:

— Хто.

Не “що сталося”.

Не “ти як”.

Лише одне слово.

І Касія, що стояла поруч, відчула, як повітря в палаті стало важчим.

— Адо, — тихо почав Ельрін. — Не треба—

— Хто.

Цього разу її голос прозвучав холодніше.

Нелюдськи рівно.

Ельрін повільно видихнув.

— Я не знаю точно… але один із них сказав, що я “не розумію свого місця”.

Пауза.

— І ще… згадували Тіні.

Світ навколо Ади ніби на секунду затих.

Повністю.

Коли вона виходила з цілительського корпусу, Касія схопила її за руку.

— Не смій робити дурниць.

Ада подивилась на неї.

І бойовичка вперше за весь час по-справжньому злякалась її погляду.

Тому що в ньому не було звичних емоцій.

Лише холод.

Глибокий. Темний. Мертвий.

— Вони торкнулись мого, — тихо сказала Ада. — Це була помилка.

Тієї ночі в підземному кабінеті Ордену Тіней згасли всі кристали одночасно.

Без причини.

Без магічного удару.

Просто в один момент кімнату накрила неприродна темрява.

А потім двері відчинились самі.

Ада зайшла повільно.

Без страху. Без поспіху.

Навіть охоронні закляття не спрацювали нормально — магія смерті навколо неї буквально придушувала їх.

Жінка в масці різко підвелась.

— Як ти—

— Замовкни.

Від одного слова по стінах пішов іній.

Усі в кімнаті відчули це миттєво.

Не магію некроманта.

Щось інше.

Щось древніше.

І значно страшніше.

Ада дивилась на них абсолютно спокійно.

Але за її спиною тіні рухались неправильно.

Наче живі.

— Ви хотіли поговорити? — тихо запитала вона. — Тепер говоріть.

Один із магів спробував підняти захисне плетиво.

І в ту ж секунду воно розсипалось попелом.

Просто від її погляду.

Жінка в масці вперше за довгий час втратила контроль над голосом.

— Ти… не людина.

Ада ледь нахилила голову.

— А ви напали на єдину людину, яку я не дозволяла чіпати.

У кімнаті різко похолоднішало.

Двоє магів буквально відступили назад.

Бо тепер вони нарешті зрозуміли, чому “Тлін” не спрацював.

Ада зробила ще один крок.

І кристали над столом почали тріскатись.

— Слухайте уважно, — її голос лунав дуже тихо. — Ще раз хтось із вас підійде до Ельріна…

Тіні за її спиною сіпнулись.

— І я прийду вже не говорити.

Після цих слів вона просто розвернулась і пішла.

А ніхто навіть не спробував її зупинити.

Того ж вечора в кабінеті ректора зібрались четверо.

Едвард д’Аркейн. Ада. Ельрін. І Касія, яку залишили як свідка й найближчу людину поруч із Адою.

Ректор мовчав дуже довго.

А потім тихо сказав:

— Це зайшло надто далеко.

Ельрін сидів блідий, але вперто рівний.

— Я не збираюсь від неї відмовлятись.

— Я знаю, — спокійно відповів ректор.

Він перевів погляд на Аду.

— А ти вже майже зірвалась.

Ада нічого не сказала.

Бо це була правда.

Тиша затягнулась.

Потім ректор повільно заговорив:

— Є лише один спосіб захистити Ельріна офіційно.

Ада насторожилась.

— Який?

Едвард спокійно подивився на них обох.

— Шлюб.

Касія мало не вдавилась повітрям.

Ельрін завмер.

А Ада кілька секунд просто мовчала.

— Якщо рід Вальдек офіційно увійде під захист дому д’Аркейн, — продовжив ректор, — чіпати його стане значно складніше навіть для королівських магів.

Він говорив холодно й практично.

Але Ада знала: це не політичний розрахунок.

Це турбота.

— Весілля буде тихим, — сказав він далі. — Без оголошень. Без балів. Без шуму.

Пауза.

— А перед літньою практикою ми офіційно повідомимо про союз родів.

Ельрін повільно подивився на Аду.

Не як на політичне рішення.

А як на дівчину, яку любив.

— Адо…

Вона мовчала кілька секунд.

Потім тихо переплела свої пальці з його.

— Я згодна.

Храм Бога Хаосу стояв далеко за межами столиці.

Старий. Темний. Майже забутий більшістю людей.

Туди не приходили за благословенням на щасливе життя чи родинний затишок. Хаос не був богом тепла або милосердя. Йому молились ті, хто жив на межі — некроманти, маги смерті, люди, які працювали з силами, що стояли між життям і порожнечею.

Саме тому ректор обрав цей храм.

Лише тут можна було провести старий ритуал Зв’язаних Душ.

Ніч була холодною.

Небо затягнули важкі хмари, а вітер ворушив темні прапори на високих кам’яних шпилях храму.

Ада стояла біля входу мовчки, дивлячись на величезні двері з чорного каменю.

Поруч — Ельрін.

Спокійний лише зовні.

Вона відчувала, як сильно б’ється його серце.

— Ще можна відмовитись, — тихо сказав він.

Ада повернула голову.

— Ти хочеш?

— Ні.

Він навіть не задумався.

І це чомусь змусило її ледь усміхнутись.

Ректор стояв трохи осторонь у довгому темному плащі. Поруч із ним — старий жрець храму, худий чоловік із повністю сивим волоссям і дивними срібними очима.