9.Минуле роду д’Аркейн розкриває секрети спокою ректора.

У старому крилі родинного архіву д’Аркейн завжди було тихо. Не тією звичайною тишею, що буває в бібліотеках, а глибшою — ніби самі стіни тут пам’ятали більше, ніж хотіли б.

Ректор сидів за масивним столом, розклавши перед собою старі щоденники. Папір був пожовклий, місцями майже крихкий, а почерк — нерівний, різний, ніби записи робилися поспіхом або в стані, коли рука не завжди слухається волі.

Це були записи його предків.

Він перегортав сторінку за сторінкою, не поспішаючи, але уважно. І що далі читав — тим сильніше стискалось відчуття знайомого болю, який не мав би його стосуватись напряму, але все одно торкався чогось глибшого.

“...бачив Жниця. Не як легенду. Як присутність.”

“...він не забирає одразу. Він спостерігає.”

“...є маги, у яких смерть не приходить ззовні. Вона проростає зсередини.”

Ректор повільно зупинився на цих словах.

Пальці завмерли над сторінкою.

Він уже бачив подібне.

Не в текстах.

У реальності.

Далі записи ставали ще більш уривчастими.

“Контакт встановлено. Жнець реагує на носія.”

“Межа між життям і смертю нестабільна.”

“Якщо сила прокинеться повністю — система рівноваги зміниться.”

Ректор відкинувся на спинку крісла.

Тепер картина складалась не як припущення.

А як впізнання.

Він закрив щоденник на мить і дивився в темряву кімнати, ніби намагався з’єднати минуле й теперішнє в одну лінію.

Ада.

Її реакції.

Її здатність бачити смерть.

Її дивна стабільність після смертельних заклять.

І той факт, що її сила не поводилась як звичайна некромантія.

Він відкрив інший щоденник.

Там був інший почерк. Більш чіткий.

“Жниця не є істотою. Це стан. Перехідна форма між життям і кінцем.”

“Носій не керує силою повністю. Він домовляється з нею.”

Ректор повільно видихнув.

Тепер навіть сумнівів не залишалось.

Він підвівся і підійшов до вікна, тримаючи щоденник у руці.

Далеко внизу, за межами академії, світ жив своїм звичайним життям.

А тут, у цих стінах, щойно було підтверджено те, чого не мало б існувати в повному обсязі.

Жниця.

І Ада.

Не як загроза.

А як її носій.

Ректор повернувся до столу і акуратно закрив щоденники.

Його обличчя залишалось спокійним, але думки вже рухались швидше.

Він зрозумів головне не про силу.

А про час.

Сила Жниці не “з’являється раптово”.

Вона прокидається поступово.

І якщо Ада вже проявляє її…

Значить, процес уже запущений.

Він тихо промовив у порожню кімнату, майже без звуку:

— Отже, ти вже на межі.

І в цій фразі не було страху.

Лише усвідомлення відповідальності.

Бо тепер він знав напевно:

Ада д’Аркейн — це не просто адептка.

І навіть не просто некромант.

Вона була тим, що його рід уже одного разу бачив у своїй історії.

І вижив тоді тільки тому, що хтось встиг зрозуміти це вчасно.