11.Спостереження. Перевірка.Погрози.

Спочатку я думала, що просто накручую себе.

Після “Тліну” все стало дивним. Люди почали частіше озиратися на мене, викладачі — затримувати погляд трохи довше, ніж раніше, а студенти або замовкали поруч, або навпаки надто уважно слухали кожне моє слово.

Я намагалася переконати себе, що це нормально.

Що після такого інциденту чутки неминучі.

Але з часом я почала помічати речі, які вже не можна було списати на випадковість.

Перший раз це сталося в місті.

Ми з Касією та Яруною вийшли на ринок після занять — купити нові чорнильні стрижні, тканину для практичної форми та кілька дрібниць у кімнату.

Все було звично.

Шум. Люди. Торгівці. Запах випічки й спецій.

Але десь посеред цього натовпу я раптом відчула чужий погляд.

Не випадковий.

Уважний.

Я обернулася майже машинально.

Біля ювелірної лавки стояв чоловік у темному плащі. На вигляд — звичайний городянин. Але він дивився прямо на мене.

Не на нас.

На мене.

Коли наші погляди зустрілись, він навіть не відвернувся.

По спині повільно пройшов холод.

— Адо, ти чого? — запитала Касія, помітивши, що я зупинилась.

— Нічого, — відповіла я автоматично.

Але вже за кілька хвилин я побачила іншу людину.

Жінка в сірій хустці біля лавки з травами.

Потім — молодий маг неподалік фонтану.

Різні люди.

Однаковий погляд.

Наче вони оцінювали мене.

Наче чекали чогось.

Я мовчала майже до самого повернення в академію.

А вже біля воріт знову озирнулась.

Той самий чоловік у плащі стояв на іншому кінці вулиці.

І все ще дивився.

Не ховався.

Наче хотів, щоб я помітила його присутність.

Після цього я почала бачити таке постійно.

Під час занять.

У бібліотеці.

На практиці.

Особливо на некромантії.

Іноді мені здавалось, що викладачі спостерігають за мною не як за студенткою, а як за чимось, що може в будь-який момент вийти з-під контролю.

Одного разу під час практики я навіть відчула слабку магію стеження.

Ледь помітну.

Тонку, як павутиння.

Раніше я б такого не помітила.

Тепер — відчула майже одразу.

Моя сила реагувала на чужу увагу інстинктивно.

І це лякало.

Найгірше було не саме стеження.

А те, що частина мене починала звикати до цього.

Помічати, хто нервує поруч. Хто боїться. Хто дивиться із цікавістю. А хто — як мисливець.

Іноді мені вистачало одного погляду, щоб зрозуміти: ця людина вже щось про мене знає.

Або хоче дізнатись.

Увечері я сиділа на підвіконні в кімнаті гуртожитку й дивилась у темний двір академії.

Касія вже спала, Яруна щось тихо читала при лампі.

А я не могла позбутися дивного відчуття.

Наче моє життя перестало належати тільки мені.

Наче після того закляття хтось невидимий відкрив двері, через які тепер на мене дивиться весь світ.

І чомусь я була майже впевнена:

це тільки початок.

У королівському магічному департаменті не ставили випадкових запитань.

Там збирали факти.

Повільно. Методично. Без емоцій.

Після інциденту з “Тліном” справа Ади перейшла в інший рівень доступу. Тепер її ім’я звучало не в коридорах молодших магів, а в закритих кабінетах, де вирішували, кого варто боятися, а кого — використати.

На столі старого архімага лежала вже не тонка папка.

Повне досьє.

Походження. Рід Вейр. Зниклий шлюбний контракт. Раптовий вступ до академії. Всиновлення родом д’Аркейн. Зростання магічного потенціалу. Зв’язки.

Окремий розділ був присвячений особистим прив’язаностям.

Саме він цікавив їх найбільше.

— Людина такого рівня сили не може бути повністю ізольованою, — спокійно сказав архімаг, переглядаючи записи. — Усі мають емоційні точки опори.

Молодший аналітик стояв поруч із новими документами.

— Ми перевірили найближче коло.

— І?

— Прийомний батько — очевидний центр довіри. Але є ще дещо.

Архімаг підняв погляд.

Аналітик поклав на стіл окремий аркуш.

— Ельрін Вальдек. Студент факультету права. Молодша баронська гілка. Контакт стабільний, регулярний. За останні місяці — постійна присутність поруч із нею.

Пауза.

— Імовірно романтична прив’язаність.

У кімнаті стало тихо.

Архімаг уважно розглядав портрет юнака, прикріплений до досьє.

Звичайний.

Надто звичайний для людини, яка опинилась поруч із носієм такої сили.

— Він знає? — коротко запитав архімаг.

— Частково. Про її статус — так. Про природу сили — невідомо.

Старий маг задумливо постукав пальцями по столу.

— Ідеально.

Аналітик трохи напружився.

— Пане архімагу?

— Люди, які ще здатні когось кохати, рідше стають чудовиськами, — спокійно відповів він. — А отже, поки він поруч, вона буде стримувати себе.

Він повільно відклав досьє.

— Але водночас це робить її передбачуваною.

Один із присутніх магів тихо озвався:

— Пропонуєте використати хлопця?

Архімаг кинув на нього холодний погляд.

— Я пропоную поки що лише спостерігати.

Пауза.

— Якщо дівчина почне втрачати контроль, саме через нього її можна буде втримати.

Він підвівся з крісла.

— Або зламати.

Це прозвучало настільки рівно, ніби мова йшла про шахову фігуру, а не живу людину.

Тим часом у коридорах академії Ельрін навіть не підозрював, що його ім’я вже лежить у закритих архівах королівських магів.

Що тепер за ним також спостерігають.

Що кілька людей уже перевіряють історію його роду, борги родини, слабкості, друзів і навіть звички.

Бо поруч із Адою тепер ніхто не залишався “просто людиною”.

Кожен ставав або ресурсом.

Або важелем впливу.