8. Навчання. Побачення. Поцілунки. Усвідомлення що вони закохані.

Після інциденту Ада повернулась до навчання майже одразу, ніби ніч у цілительському корпусі була лише короткою паузою, а не чимось, що мало б змінити її звичний ритм.

Вона стала мовчазнішою, але уважнішою. На лекціях більше не просто слухала — вона ніби “вбирала” інформацію. Те, що раніше вимагало повторення, тепер закріплювалось з першого разу. Особливо це стосувалось некромантії: структури заклять, принципи залишкової енергії, межі між тілом і тим, що лишається після смерті.

Викладачі це помічали, але не завжди могли пояснити, чому її прогрес став різким і стабільним одночасно.

Фізична підготовка все ще залишалась складною, але навіть там з’явилась зміна — не в силі, а у відчутті балансу. Вона почала краще розраховувати рухи, менше витрачати зайвої енергії.

Ада не говорила про те, що з нею відбувається. Навіть з Касією та Яруною вона стала стриманішою, ніби частину думок залишала для себе.

Але вночі це не зупинялось.

Сон більше не був просто відпочинком.

Жнець приходив без кроків і без часу. Просто простір сну змінювався, і вона розуміла — він тут.

Спершу Ада не ставила запитань. Вона лише спостерігала, як він з’являється в тихій темряві, що не має меж.

Але поступово ці зустрічі почали змінюватись.

— Ти знову втомлена, — сказав він якось.

— Я навчаюсь, — відповіла вона.

— Ти не лише навчаєшся, — спокійно уточнив Жнець.

Вона не заперечила.

Цього разу він не говорив про небезпеку чи про силу. Він просто почав показувати.

Це не було схоже на лекцію. Швидше на відчуття, яке ставало знанням.

Він пояснював межі.

Не словами, а образами, які з’являлись у свідомості Ади: як рухається залишкова енергія після смерті, як вона розпадається, як зберігає відбиток моменту переходу.

— Ти не керуєш смертю, — говорив він. — Ти бачиш її структуру.

І вона починала бачити.

Не як подію.

А як процес.

Іншої ночі він показав їй різницю між некромантією і тим, що в ній прокидається.

Некромантія була формою взаємодії з тим, що залишилось.

А сила Жниці — відчуттям самої межі, де життя перестає бути життям.

— Це не закляття, — сказав він. — І не техніка.

— Це сприйняття.

Ада прокинулась після цього з дивним відчуттям, ніби світ став трохи “тихішим”, ніж раніше.

Дні в академії тим часом ішли звично.

Пари змінювались практиками.

Практики — лекціями.

Вона більше не губилась у розкладі. Навпаки, почала передбачати хід занять, швидше готуватись, швидше розуміти вимоги викладачів.

Інколи вона ловила себе на тому, що реагує на дрібні магічні коливання в повітрі раніше за інших.

І просто запам’ятовувала це як факт.

Без зайвих висновків.

Жнець приходив щоночі.

І кожного разу давав трохи більше.

Не сили — розуміння.

Як працює межа.

Як її відчувати, але не перетинати.

Як не змішувати себе з тим, що вона спостерігає.

І Ада поступово почала помічати дивну річ: чим більше вона розуміла, тим спокійнішою ставала її сила вдень.

Наче нічне навчання не пробуджувало її ще сильніше, а навпаки — структурувало.

Одного разу, перед тим як сон почав розчинятись, Жнець сказав:

— Ти рухаєшся швидше, ніж очікувалось.

Ада мовчала кілька секунд.

— Це проблема?

— Це ризик, — відповів він. — Але керований.

Вона тихо запитала:

— Для кого керований?

Пауза.

— Поки що для тебе, — сказав Жнець. — Якщо ти не зупинишся сама.

І світ сну зник.

Ада прокинулась рано, як завжди останнім часом.

І вперше чітко усвідомила: її навчання в академії і те, що відбувається в снах, більше не дві різні речі.

Це один процес.

Просто в різних формах. 

Ректор зайшов до кімнати Ади без поспіху, як завжди, але цього разу його погляд був трохи уважніший, ніж зазвичай. Він зупинився біля дверей, оцінив обстановку, і лише тоді перевів погляд на неї.

Ада підвела очі від конспектів.

— Ти знову перевантажуєш себе, — спокійно сказав він.

— Я просто надолужую, — відповіла вона рівно.

Він кивнув, але не пішов одразу.

— Я хотів поговорити не про навчання.

Вона насторожилась ледь помітно.

— Про що?

Ректор подивився на неї прямо.

— Про твої стосунки.

У кімнаті стало тихіше.

Ада не відвела погляду.

— Вони стабільні, — сказала вона після паузи.

— Це не відповідь, — спокійно зауважив він.

Вона трохи зітхнула.

— Ми разом.

Ректор кивнув, ніби прийняв цю інформацію, але цього йому було недостатньо.

— Я хочу з ним поговорити.

Ада на мить замовкла.

— Добре.

Зустріч призначили ввечері в невеликій приймальній залі при адміністративному корпусі. Хлопець прийшов трохи раніше, чемний, трохи напружений, але намагався цього не показувати.

Ректор уже чекав.

Коли Ада зайшла разом із ним, вона зупинилась на мить біля дверей.

І вперше цього разу вона говорила не як адептка.

— Я представлю вас правильно, — сказала вона спокійно.

Хлопець глянув на неї здивовано.

Ада зробила крок уперед.

Його Високість Лорд-Ректор Едвард Каеліан д’Аркейн, Архімаг Королівської Академії Магії, Маг-Регулятор Некротичних Аномалій, Голова Ордену Стабілізації Магічних Потоків

— Хлопець ледь змінився в обличчі, але ще тримав себе.

Ада повернулась до ректора.

— А це він.

Вона зробила коротку паузу.

— Баронський син молодшої гілки дому Вальдек, Ельрін Вальдек, спадкоємець малого титулу, адепт факультету права.

Ректор спокійно кивнув.

— Приємно познайомитись.

Хлопець відповів:

— Взаємно, пане ректоре.

Ада дивилась на них обох, не втручаючись.

Пауза затягнулась.

І тоді ректор спокійно додав: