3. Перший дзвіночки від мітки смерті.

В той вечір Ада довго не могла відпустити побачене.

Пташка впала випадково — різко, майже непомітно для світу, але надто виразно для неї. І в ту ж мить, коли життя обірвалось, всередині щось відгукнулось.

Не жаль.

Не страх.

А щось інше — тепле, глибоке, майже неправильне. Наче сама межа між життям і смертю викликала в ній не відторгнення, а дивну ясність і… задоволення.

Вона довго стояла біля вікна, стискаючи пальці так, що побіліли кісточки. А потім, не роздумуючи більше, рушила до кабінету ректора.

Кабінет був тихий. Лише лампа кидала м’яке світло на стоси документів.

Ректор не здивувався її появі. Лише відсунув папери.

— Ада.

Вона зупинилась перед столом.

— Мені потрібно поговорити.

Він кивнув.

— Слухаю.

Кілька секунд тиші зависли між ними, як натягнута нитка.

— Я бачила смерть, — сказала вона нарешті.

Пауза.

— І моя реакція була… неправильною.

Її голос був рівний, але трохи напружений.

— Мені це сподобалось.

Останні слова впали в тишу важко, без можливості їх забрати назад.

Ректор не перебиває

Він не виглядав ані шокованим, ані наляканим.

Лише уважним.

— Опиши, — сказав він спокійно.

І вона описала.

Коротко, без прикрас: пташка, падіння, момент тиші після, і те дивне внутрішнє відчуття, яке не мало назви в жодній людській мові.

Коли вона закінчила, ректор довго мовчав.

А потім сказав:

— Це не звичайна людська реакція.

Ада повільно кивнула.

— Я знаю.

Вона опустила погляд на власні руки.

— Я не можу більше вдавати, що це просто дивність.

Пауза.

— Бо це не нове.

Вона підвела очі.

— Я не з цього світу.

Тиша стала глибшою.

Ректор не ворухнувся.

— Продовжуй.

Ада вдихнула повільно, ніби кожне слово мало вагу.

— Я померла у своєму світі.

Пауза.

— Це була не природна смерть. Я була разом з відьмою яка мала загинути але загинула я….

Її голос став тихішим.

— Ми не контролювали те, що сталося. І я пам’ятаю лише кінець.

Вона на мить заплющила очі.

— Потім — темрява. І тиша.

Вона відкрила очі.

— А потім я зустріла Жнеця.

Ректор ледь нахилив голову.

— Смерті?

— Так.

Її пальці трохи стиснулись.

— Він не забрав мене.

Пауза.

— Ми уклали угоду.

Вона видихнула.

— Він сказав, що забрав мене помилково, тому як компенсація мені видане нове тіло і я підписала договір про переселення душі.

Ада повільно провела рукою по шиї, там, де під шкірою ледь помітно темнів знак.

— Контракт не означав повернення, — сказала вона. — Він означав… перенесення.

Вона подивилась прямо на ректора.

— Я не народилась у цьому тілі.

Пауза.

— Я опинилась у ньому після смерті.

Її голос став зовсім тихим:

— А свідомість попередньої власниці… зникла.

Ректор довго мовчав.

Потім повільно встав і підійшов до вікна.

— Це пояснює твою аномальну магію, — сказав він нарешті.

Ада не відповіла.

— Але не пояснює тебе, — додав він тихіше.

— Особливо твою реакцію на смерть.

Ада затримала погляд.

І вперше не намагалася приховати.

— У моєму попередньому житті… смерть була не кінцем, — сказала вона. — Це було… середовище. Частина роботи.

Пауза.

— Я не пам’ятаю всього. Але пам’ятаю достатньо, щоб не боятися її так, як інші.

Її голос став рівнішим.

— І, можливо, тому я реагую… інакше.

Він повернувся до столу, але не сів.

— Ти не повинна залишатись із цим сама, — сказав він спокійно.

Ада трохи напружилась.

— Я і не залишалась.

Він подивився на неї уважно.

— Ти прийшла до мене.

Вона на мить мовчала.

— Так.

Ректор повільно кивнув.

— Добре.

Пауза.

— Тоді ми будемо розбирати це крок за кроком. Без поспіху.

Він подивився на неї серйозно.

— Але ти повинна зрозуміти одне, Адо.

Вона підняла погляд.

— Ти — не твоя смерть.

І вперше за всю розмову тиша між ними стала не важкою…

а стабільною………….