2. Перше побачення

Він не назвав це побаченням.

Просто сказав:

— Підеш зі мною?

І вона погодилась.

Вони вийшли за межі академії, у невелике місто поруч зі столицею. Тут не було студентського шуму, лише вечірні вогні, тихі вулиці й запах свіжої випічки з маленьких крамниць.

Він привів її до невеликої кав’ярні біля каналу.

Вони сіли біля вікна.

Ада спочатку трималась рівно, ніби чекала, що зараз щось зламається або почнеться тренування, або з’явиться термінова справа.

— Тут нічого не станеться, — сказав він, помітивши це.

— Я не чекаю, що щось станеться, — відповіла вона.

— Але ти виглядаєш так, ніби чекаєш.

Вона трохи відвела погляд.

— Це звичка.

Він кивнув.

— Тоді давай сьогодні без звичок.

Вони говорили довго і просто.

Про заняття.

Про студентів-першокурсників, які постійно плутають закляття.

Про викладачів, які надто серйозно ставляться до очевидних речей.

Про магію, яка інколи буває простішою, ніж люди.

І вперше Ада не аналізувала кожну фразу як потенційну загрозу чи задачу.

Коли вони повертались назад, місто вже спало.

— Тобі сподобалось? — спитав він.

Ада трохи подумала.

— Це було… спокійно.

— Це добре чи погано?

— Я ще не визначилась, — чесно відповіла вона.

Він усміхнувся.

— Це чесніше, ніж “так” або “ні”.

У гуртожитку Касія підняла брову, коли Ада повернулась пізніше.

— Ти була з ним, — сказала вона.

— Так.

— І?

Ада зняла мантію, спокійно відповівши:

— Це не було зайвим.

Касія хмикнула.

— У тебе дивні критерії оцінки стосунків.

Ада лише злегка похитала головою.

І вперше не відчула потреби це заперечити.