16.Нові неприєності

Ранок у Королівській Академії Магії почався так само, як і попередні — з шуму коридорів, запаху свіжого хліба з їдальні та стриманого гуркоту магічних механізмів у стінах.
Ада вже майже звикла до цього ритму.
Майже.
Вона саме збирала речі перед заняттями, коли двері гуртожитку різко відчинились без стуку — короткий спалах магічного допуску, і в кімнату увійшов посланець академії.
— Ада Вейр. Вас викликає ректор.
Голос був рівний, без емоцій.
Але цього разу в ньому відчувалась інша вага.
Не навчальна.
Не формальна.
Ада повільно випрямилась.
— Зараз?
— Негайно.
Кассія, яка якраз застібала мантію, тихо свиснула.
— Ого. Ти навіть тижня не прожила без виклику до ректора.
— Не обіцяй мені поганих традицій, — втомлено відповіла Ада.
Елінарія підняла погляд від книги.
— Іди. І не сперечайся.
Ада мовчки кивнула й вийшла.
Шлях до ректорської вежі здавався довшим, ніж зазвичай.
Коридори були тихіші, ніж у звичайний навчальний час. Ніби сама академія на мить затримала подих.
У голові повільно з’являлось неприємне відчуття.
Коли її викликали раніше, це було про магію.
Про небезпеку.
Про контроль.
Але цього разу…
Було щось інше.
Кабінет ректора зустрів її звичною тишею і м’яким світлом магічних кристалів.
Сам ректор стояв біля вікна, але цього разу не виглядав спокійним.
Він обернувся, щойно вона увійшла.
— Сідайте, Адо.
Вона слухняно опустилась у крісло.
Між ними зависла коротка пауза.
— До академії надійшов офіційний запит, — нарешті сказав він.
Ада ледь напружилась.
— Від кого?
Ректор не одразу відповів.
Потім поклав на стіл запечатаний документ із гербом роду Вейр.
Ада не ворухнулась.
Але всередині щось холодно стиснулось.
— Ваша родина, — спокійно промовив ректор. — І… особа, яка заявляє про права нареченого.
Тиша в кімнаті стала густішою.
Ада повільно видихнула.
— Вони хочуть мене забрати?
— Вони вимагають вашого “тимчасового відкликання зі статусу адепта”, — уточнив ректор. — І посилаються на сімейні обставини та попередні домовленості про шлюб.
Ада майже не відчула власного голосу:
— Але я підписала академічний договір.
— Саме так.
Ректор сів навпроти неї.
Його погляд став жорсткішим.
— І вони це знають.
Він трохи нахилив голову.
— Але все одно намагаються обійти систему через політичний тиск.
Ада повільно стиснула пальці.
— У них не вийде, так?
Ректор не відповів одразу.
І це було гірше за будь-яке “так” чи “ні”.
— Академія не видає своїх адептів, — нарешті сказав він. — Але вони можуть спробувати створити вам проблеми всередині королівства.
Ада опустила погляд.
— Тобто вони не можуть мене забрати…
— Примусово — ні.
— Але?
Ректор уважно подивився на неї.
— Але вони можуть тиснути на вас. Через гроші. Через людей. Через репутацію.
Він зробив паузу.
— І через страх.
У кімнаті знову стало тихо.
Ада повільно вдихнула.
В голові раптом сплив образ маєтку Вейрів.
Холодні погляди.
Рішення, прийняті без неї.
“Ти маєш бути корисною”.
“Це твоя роль”.
Вона повільно підняла очі.
— Я не повернусь.
Це прозвучало тихо.
Але твердо.
Ректор дивився на неї кілька секунд, ніби оцінюючи не слова, а межу, за якою вона вже не відступить.
— Я це й очікував почути, — нарешті сказав він.
Він підвівся й підійшов до шафи, дістав невеликий срібний артефакт-печатку.
— Від сьогодні ваш статус буде підсилено.
Ада насторожилась.
— Це що означає?
— Офіційний захисний статус під особистим наглядом академії.
Він поклав артефакт на стіл.
— Якщо на вас спробують тиснути — система це зафіксує. І відповідь буде вже не юридичною.
Його погляд став холоднішим.
— Академічно — теж.
Ада повільно кивнула.
— Дякую.
Ректор кілька секунд мовчав.
А потім додав тихіше:
— І ще одне, Адо Вейр.
— Так?
— Ваш родинний конфлікт тепер офіційно зафіксований.
Він глянув прямо на неї.
— Це означає, що від сьогодні ви не просто студентка.
Пауза.
— Ви — потенційний об’єкт захисту державного рівня.
Ада застигла.
І вперше за весь час відчула, що її втеча в академію може мати наслідки значно більші, ніж вона уявляла.
У кабінеті ректора ще довго стояла тиша після останніх слів.
Ада сиділа нерухомо, ніби намагалась зрозуміти, де саме закінчується звичайна академічна розмова і починається щось значно більше.
Ректор тим часом повільно повернувся до столу. Його рухи були спокійні, але в цій спокійності відчувалась звичка людини, яка звикла говорити про речі, про які інші воліють мовчати.
— Є те, чого не знайдеш у підручниках для першокурсників, — нарешті промовив він.
Ада підняла очі.
— Що саме?
Він взяв зі столу тонку теку без герба академії. Вона виглядала так, ніби її навмисно не повинні бачити зайві очі.
— Королівська постанова, — сказав ректор. — Дуже давня. І… дуже обмежена у розповсюдженні.
Ада ледь нахилилась вперед.
— Чому обмежена?
— Бо стосується лише одного типу магів.
Пауза.
— Некромантів.
У кімнаті стало тихіше, хоча здавалося, що це вже неможливо.
Ада повільно стиснула пальці.
— Який саме захист?
Ректор не одразу відповів. Наче зважував, скільки можна сказати.
— Положення просте, — нарешті промовив він. — Поки некромант не порушує закон королівства, він перебуває під прямим захистом корони.
Ада моргнула.
— Під… захистом?
— Так.
Він відкрив теку, але не розгорнув її повністю — лише провів пальцями по першій сторінці.
— Це означає, що некромант не може бути виданий родині, примусово затриманий, використаний у політичних домовленостях або обмежений у свободі пересування без рішення суду або королівського указу.
Ада повільно вдихнула.
Це звучало надто добре, щоб бути реальністю.
— І чому про це майже ніхто не знає? — тихо спитала вона.
Ректор ледь скривив губи.
— Бо некромантія — це магія, яка лякає людей.
Він підняв на неї погляд.
— Король колись вирішив, що страх не може бути підставою для знищення потенційно корисних магів.
Пауза.
— Але й дозволяти хаос він не міг.
Ада повільно кивнула, намагаючись скласти це в голові.
— Тобто… якщо я не порушую закон…
— Вас не можуть “забрати”, — спокійно закінчив ректор.
У її грудях щось ледь помітно розтиснулося.
Але одразу з’явилось інше питання.
— А якщо порушу?
Ректор не відвів погляду.
— Тоді ви стаєте звичайним злочинцем.
Проста відповідь.
Найстрашніша у своїй простоті.
Він закрив теку й повернув її на місце.
— Саме тому некромантів навчають окремо і дуже ретельно. Не через силу.
Пауза.
— А через відповідальність.
Ада мовчала.
Перед очима на мить спливли слова з першої лекції:
“Некромантія — це рівновага між тим, що було, і тим, що не має права повернутись без причини.”
Ректор тим часом додав тихіше:
— Ваш рід, ваша родина і навіть ваш… мнимий наречений можуть намагатись тиснути скільки завгодно.
Він зробив коротку паузу.
— Але поки ви в межах закону і під егідою академії — вони не мають над вами влади.
Ада повільно випрямилась.
— Це означає, що я можу залишитись тут.
— Ви вже залишились, — спокійно відповів ректор.
І вперше за всю розмову його голос став трохи м’якшим:
— І тепер питання не в тому, чи дозволять вам жити своє життя.
Він подивився на неї уважно.
— А в тому, що ви з ним зробите.
Ада довго мовчала.
Потім тихо сказала:
— Я не хочу бути нічиєю власністю.
Ректор коротко кивнув.
— Тоді ви зробили правильний вибір, коли підписали контракт.
За вікном вітер повільно хитнув гілки дерев.
А в кабінеті Ада вперше відчула, що її життя — нехай і складне, небезпечне та незрозуміле — більше не визначається чужими руками.