15.Перший навчальний день.

Ранок прийшов у гуртожиток не лагідно, але вже знайомо.

Магічний будильник цього разу не завив так, як учора, проте все одно примусив Аду різко розплющити очі й кілька секунд дивитись у стелю, намагаючись згадати, де вона знаходиться.

Кімната була сповнена ранкового світла.

Елінарія вже акуратно складала книжки на столі, як завжди спокійна й зібрана, ніби прокидалась задовго до світанку. Кассія, навпаки, боролась із мантією так, ніби вона особисто образила її зранку.

— Якщо я ще раз почую цей будильник, я його спалю, — пробурмотіла бойовичка.

— Ти вже це казала вчора, — спокійно нагадала Елінарія.

Ада повільно сіла на ліжку.

— Я теж його майже спалила… подумки.

Кассія хмикнула.

— Прогрес.

Збори зайняли небагато часу, але кожен рух здавався ще трохи чужим. Мантія сиділа інакше, ніж звичайний одяг, книги в сумці здавались надто важкими, а сам розклад — надто реальним.

Коли вони вийшли з гуртожитку, коридори вже були наповнені студентами.

Хтось поспішав, хтось сперечався, хтось ще напівсонно тримав чашку з кавою, що парувала теплим магічним димком.

Ада йшла трохи позаду, уважно запам’ятовуючи дорогу.

— Їдальня потім прямо, — пояснила Елінарія. — Далі головний перехід до навчальних корпусів.

— І не відставай, — додала Кассія, не озираючись. — Тут легко загубитись у перший тиждень.

— Я вже майже загубилась учора, — тихо відповіла Ада.

— Це ще не загубилась, — серйозно сказала бойовичка. — Це легка адаптація.

Їдальня зустріла їх звичним ранковим шумом.

Стіл із сніданками був заповнений: теплі булочки, каші, фрукти, гарячі напої. Їжа виглядала так, ніби її готували не кухарі, а сама магія дбала про кожен елемент.

Ада їла мовчки, але вже без того первісного напруження.

Цей хаос починав ставати знайомим.

Першою парою стояла основоположення некромантії.

Шлях до навчального корпусу некромантів пролягав через вузький кам’яний перехід, що поступово опускався нижче рівня землі.

Повітря там ставало прохолоднішим.

Трохи важчим.

Ада йшла поруч із іншими першокурсниками, і з кожним кроком відчувала, як щось у просторі ніби змінюється.

Аудиторія була напівтемною, з високими арками й символами, вплетеними прямо в камін.

Викладач — старий маг із холодним поглядом — навіть не привітався довго.

— Некромантія не є мистецтвом страху. Вона є мистецтвом рівноваги між тим, що було, і тим, що залишилось.

Ада слухала уважно.

Це не було схоже на те, що вона уявляла.

Не жах.

А радше… точна наука про межу.

Друга пара — історія магічних війн.

Шлях до неї вів нагору, у світліші коридори, де стіни були вкриті великими гобеленами.

На них зображались битви магів, спалахи стихій і давні армії.

Аудиторія була світлою, майже урочистою.

Викладачка говорила про війни так, ніби це були сторінки підручника, але іноді в її голосі з’являлась тінь справжнього досвіду.

Ада робила нотатки.

І вперше подумала, що світ, у який вона потрапила, значно більший і небезпечніший, ніж їй здавалось.

Третя пара — водна магія.

Шлях до неї пролягав через відкриту галерею з фонтанами, де вода рухалась у повітрі, не торкаючись землі.

Ада на мить зупинилась.

Це було красиво.

Надто живо.

Аудиторія водної магії була напівскляною, з видом на внутрішній дворик, де постійно текли штучні струмки.

Викладач показував базові потоки.

— Вода не підкоряється. Вона домовляється.

Ада відчула, як її магія ледь відгукнулась.

Тихо.

Але впевнено.

Четверта пара — магiчне право.

Шлях до юридичного корпусу був найдовшим.

Вони йшли через центральний хол академії, де постійно перетинались різні факультети.

Тут було найбільше шуму.

Аудиторія виглядала суворо: рівні ряди столів, товсті книги законів, печатки, сувої.

Викладач говорив сухо й чітко:

— Кожен магічний договір має силу вищу за родинні зобов’язання.

Ада на мить затримала подих.

Вона вже це знала.

Але тепер це звучало ще реальніше.

П’ята пара — фізична підготовка.

Шлях до тренувального майданчика був коротким, але найменш приємним.

Відкритий простір, вітер і десятки студентів у формі.

Інструктор — високий чоловік із шрамом на щоці — одразу окинув усіх поглядом.

— Магія без тіла — це лише потенційна смерть.

Ада зітхнула.

Схоже, сьогодні її тіло теж вирішили перевірити на витривалість.

Коли остання пара завершилась, вона відчула, як ноги стали важчими, а голова — переповненою інформацією.

Але дивним чином це не лякало.

Це було… структуровано.

Як система, в яку її поступово вбудовували.

І поки вона поверталась до гуртожитку разом із потоком студентів, Ада вперше подумала, що, можливо, цей новий світ не намагається її зламати.

Можливо, він просто вчить її жити заново.

Коли Ада повернулась до гуртожитку, їй здавалося, що ноги рухаються вже окремо від тіла.

Коридори плутались, двері однаково повторювались, а голоси студентів зливались у суцільний шум, який вона вже майже не розрізняла.

Вона зупинилась біля своєї кімнати, торкнулась руни на дверях і лише тоді дозволила собі видихнути.

Всередині було тихо.

Затишно.

І майже безпечно.

Ада повільно зняла мантію й залишила її на спинці стільця. Сумку поставила поруч, навіть не розбираючи. Підручники всередині тихо глухо стукнули одне об одне, нагадуючи, що завтра все почнеться знову.

Вона сіла на край ліжка.

І тільки тепер зрозуміла одну дрібницю, яка раптом стала катастрофою.

— Я… не поїла обід, — тихо сказала вона в порожнечу.

У животі відгукнулась порожня, неприємна тиша.

Ада втомлено потерла лоб.