11.Гуртожиток. Бесіда з ректором.

Гуртожиток Королівської Академії Магії виявився зовсім не таким, як уявляла Ада.

Він не був похмурим чи холодним. Навпаки — старі кам’яні коридори освітлювали теплі магічні лампи, а з відчинених дверей кімнат долинав сміх, запах чаю й чиїсь голоси.

Життя.

Справжнє.

Без страху, що за кожен неправильний погляд тебе знову назвуть помилкою.

Ада міцніше стиснула сумку в руках.

Все це досі здавалось нереальним.

Старша кураторка швидко видала їй форму, ключ і сувій із правилами академії.

— Кімната на третьому поверсі, секція для адептів із нестабільними потоками магії, — спокійно пояснила жінка. — Якщо будуть проблеми з резервом або темними викидами — одразу повідомляй викладачів.

Ада лише мовчки кивнула.

“Нестабільні потоки”.

М’яка назва для людей, яких тут вважали потенційно небезпечними.

Вона вже хотіла піти до сходів, коли поруч раптом з’явився один із викладачів у чорній мантії.

— Ректор хоче вас бачити.

Усередині все напружилось.

— Зараз?

— Так.

Кабінет ректора знаходився у верхній вежі академії.

Великий, тихий і дивно темний для мага світлого напрямку. Уздовж стін стояли полиці з книгами, а біля високого вікна світилися магічні кристали.

Ректор стояв спиною до дверей.

— Сідайте, Адо.

Вона мовчки опустилась у крісло навпроти столу.

Кілька секунд чоловік нічого не говорив.

Потім повільно обернувся.

Його уважний погляд затримався на ній надто довго.

— У вас цікава магія.

Ада ледь помітно напружилась.

— Мені вже казали.

Ректор не всміхнувся.

— Я зараз говорю не про три потоки сили.

Повітря в кімнаті стало важчим.

— Тоді про що?

Чоловік повільно підійшов ближче.

І тільки тепер Ада помітила, що його погляд спрямований не на неї, а трохи вище — на шию.

Туди, де під коміром ховалась тонка сріблясто-чорна мітка.

Мітка смерті.

Вона з’явилась після контракту зі жнецями.

Ада сама помітила її лише вранці.

І тепер серце неприємно стиснулось.

— Звідки у вас ця мітка?

Голос ректора звучав спокійно.

Але дуже серйозно.

Ада мовчала кілька секунд.

У голові гарячково промайнуло одразу десятки думок.

Правду сказати не можна.

Ніхто не повірить.

Та й звучить це божевільно.

“Мене випадково забрав жнець, а потім переселив у чуже тіло”.

Ні.

Вона опустила погляд.

— Це… сталося після спроби самогубства.

У кімнаті запала тиша.

Ректор не перебив її.

І Ада продовжила вже тихіше:

— Я не хотіла жити в тому домі.

Це не було брехнею.

Не зовсім.

Вона нервово стиснула пальці.

— Моя родина… вони мене ненавиділи через магію.

Перед очима мимоволі промайнули чужі спогади Адалінди.

Холодні погляди.

Самотність.

Слова “потвора”.

— Вони хотіли видати мене заміж за старого барона.

Її голос затремтів, хоч частина цих емоцій належала вже не їй.

— Не тому, що я їм була потрібна. А через силу. Через магію.

Ректор мовчки слухав.

— Вони буквально продали мене, — гірко всміхнулась Ада. — А коли я… намагалась усе закінчити… вижила.

Вона торкнулась мітки на шиї.

— Після цього втекла.

Це теж було правдою.

Просто не всією.

У кабінеті знову стало тихо.

Ректор дивився на неї довго й уважно.

Наче намагався зрозуміти, де саме вона бреше.

І чи бреше взагалі.

А потім несподівано спокійно сказав:

— Мітка смерті не з’являється просто після невдалої спроби.

Усередині Ади все похололо.

Але чоловік не став тиснути далі.

Лише важко видихнув і відійшов до вікна.

— У Королівській Академії не мають значення походження, політичні союзи чи бажання родини, — тихо промовив він. — Поки ви адептка академії, ніхто не має права змусити вас повернутись.

Ада повільно підняла на нього очі.

І вперше за весь цей час відчула щось дивне.

Безпеку.

Невелику.

Крихку.

Але справжню.

Ректор ще раз подивився на неї.

— Але якщо ваша магія вийде з-під контролю… я втручуся особисто.

Ада ледь усміхнулась.

— Справедливо.

— І ще дещо.

— Що?

На мить у погляді ректора промайнуло щось дуже дивне.

Ніби старий страх.

— Я не знаю, що саме з вами сталося, Адо Вейр… але смерть торкнулася вас занадто близько.

Ректор ще кілька секунд мовчки дивився на неї.

У кабінеті стояла тиша, порушувана лише потріскуванням магічної лампи біля стіни.

Ада нервово стискала пальці.

Їй здавалося, що цей чоловік бачить значно більше, ніж говорить уголос.

— Ви не договорили, — спокійно сказав ректор.

Вона здригнулась.

— Що?

— Про мітку.

Ада опустила погляд.

На шиї під коміром ніби досі відчувався холодний дотик контракту.

Брехати повністю вона не хотіла.

Але й правду сказати не могла.

Тому обрала щось посередині.

— Коли я… була між життям і смертю… — тихо почала вона, — я дещо бачила.

Ректор не перебивав.

— Чоловіка в чорному плащі.

Вона гірко всміхнулась.

— Звучить божевільно, правда?

— Продовжуйте.

Ада на мить заплющила очі, згадуючи срібні очі жнеця й темний туман Межі.

— Він сказав… що мені ще зарано помирати.

Повітря в кімнаті стало дивно тихим.

— І повернув мене назад.

Ректор повільно насупився.

— Жнець.

Це прозвучало не як питання.

А як щось, у що він не хотів вірити.

Ада лише знизала плечима.

— Можливо, це були галюцинації після магічного зриву.

Вона намагалась говорити легко.

Наче сама не сприймає це серйозно.