10.Зміни.Чутки.Рішення.Наслідки.

Перші тижні в новому світі були схожі на життя в чужому сні.
Ада вчилась ходити коридорами маєтку Вейр так, ніби робила це все життя. Вчилась відповідати на чуже ім’я, не здригатися від власного відображення й приховувати паніку, коли в голові раптом спливали спогади Адалінди.
Слуги помічали зміни першими.
— Пані Адалінда стала тихішою.
— І дивиться тепер зовсім інакше.
— Раніше вона боялась очі підняти.
Тепер Ада не мовчала, коли її принижували.
Не опускала голову.
І не здригалася від холодного голосу батька.
Саме це й насторожувало родину найбільше.
Одного вечора за вечерею глава роду Вейр довго дивився на неї поверх келиха.
— Ти змінилась.
Ада спокійно відклала прибори.
— Люди змінюються.
Його погляд став важчим.
— Особливо після смерті?
На мить у залі стало тихо.
Ада відчула, як усередині все похололо.
Він знав?
Ні.
Наступної секунди чоловік відвернувся, ніби сказав це випадково.
Але Адалінда пам’ятала: її батько був дуже розумним чоловіком.
Небезпечним.
Магія теж змінилась.
Темна сила Адалінди реагувала на емоції значно сильніше, ніж водна магія Ади.
Одного разу служниця випадково розбила дзеркало в її кімнаті й одразу впала на коліна, очікуючи покарання.
— Вибачте, пані…
— Усе нормально, — автоматично сказала Ада.
Служниця здивовано підняла голову.
І саме в цей момент темрява в кімнаті здригнулась.
Тіні під ногами раптом потягнулись до стін.
Повітря стало крижаним.
Свічки згасли.
А на уламках дзеркала проступили тонкі чорні тріщини магії.
Служниця скрикнула й вибігла з кімнати.
Ада залишилась стояти сама, важко дихаючи.
Темна магія була іншою.
Не схожою на воду.
Вона не текла.
Вона чекала.
Ховалась у тінях, у страху, у злості.
І від цього ставало моторошно навіть їй самій.
Через декілька днів її викликали до великої зали.
Там уже сиділи батько, мати й незнайомий чоловік із сивиною у волоссі.
Старий.
Занадто старий.
Його погляд ковзнув по ній із неприємною зацікавленістю.
Ада ледве стрималась, щоб не скривитись.
— Адаліндо, — холодно промовив батько. — Привітай барона Рейвена.
Вона мовчки кивнула.
Барон усміхнувся.
— Значно вродливіша, ніж я чув.
Усередині все стиснулось від огиди.
— Ми ще обговоримо деталі, — сказав глава роду.
— Звісно, — задоволено відповів барон.
Аду швидко відпустили.
Але щось у поглядах дорослих їй не сподобалось.
Дуже.
Тієї ночі вона випадково почула розмову.
Проходячи повз кабінет батька, Ада вже хотіла йти далі, коли почула своє ім’я.
— Барон погодився на союз через її дар, — спокійно говорив глава роду.
— Некромантія небезпечна, — тихо відповіла мати. — А якщо діти успадкують—
— Саме тому він і зацікавлений.
Ада завмерла.
— Сильна кров роду Вейр і темна магія. Його сім’я давно шукає обдарованих спадкоємців.
Її почало нудити.
— Вона хоча б перестане бути нашою проблемою, — холодно кинув батько.
У грудях щось обірвалось.
Не донька.
Не людина.
Проблема.
Ада тихо відступила від дверей.
Руки тремтіли.
Темрява під ногами почала ворушитись у такт її емоціям.
Видати заміж.
За старого барона.
Заради “сильних дітей”.
Їй раптом стало важко дихати.
Ні.
Ні, цього не буде.
Вона вже втратила одне життя.
І точно не дозволить продати друге.
Тієї ж ночі Ада повернулась до своєї кімнати й почала збирати речі.
Небагато.
Кілька книг.
Гроші, які змогла знайти.
Темний плащ.
У голові крутилась лише одна думка.
Академія.
Адалінда колись теж мала право вступити туди. Її дар був достатньо сильним.
Родина просто не дозволила.
Ада міцніше стиснула ремінець сумки.
— Ну що ж… — тихо прошепотіла вона в темряву. — Схоже, знову тікаємо в магічну школу.
Нічний маєток Вейр був тихим і холодним.
Лише зрідка коридорами проходили слуги або чергові охоронці. Ада чекала майже годину, поки останні вогні в головному крилі згаснуть.
Тільки тоді накинула темний плащ і безшумно вислизнула зі своєї кімнати.
Спогади Адалінди допомагали.
Вона знала, де скриплять дошки, які двері погано зачиняються і коли батько зазвичай залишає кабінет.
Старе крило маєтку зустріло її темрявою й запахом пилу.
Кабінет глави роду знаходився наприкінці коридору.
Біля дверей світилась захисна руна.
Ада завмерла.
— Звісно… було б занадто легко.
Вона обережно торкнулась руни пальцями.
У пам’яті Адалінди спливли уривки побачених колись рухів.
Синя магія води м’яко ковзнула по знаку, а слідом за нею — тонка чорна нитка некромантії.
Руна здригнулась.
І згасла.
Ада сама здивовано кліпнула.
— Добре… це навіть трохи лякає.
Вона швидко прослизнула всередину.
Кабінет був величезним. Уздовж стін стояли шафи з документами, старими книгами й магічними сувоями.
На столі горіла одна лампа.
Ада почала швидко переглядати шухляди.
Їй потрібні були документи Адалінди. Хоч щось, що дозволить вступити до академії без дозволу родини.
У третій шухляді вона знайшла папку зі срібним гербом Вейр.
— Є.
Всередині були документи про походження роду, магічну реєстрацію й підтвердження сили Адалінди.
А ще — лист, який одразу привернув її увагу.
Печатка була незнайомою.
Столична юридична контора “Ренвальд і партнери”.
Ада нахмурилась і розгорнула лист.
Чим далі вона читала, тим сильніше дивувалась.
— Спадок?..
Виявилось, що по маминій лінії в Адалінди залишилась далека родичка — двоюрідна тітка її матері. Жінка померла кілька місяців тому й залишила невеликий спадок єдиній живій спадкоємиці.
Адалінді.
Невеликий будинок у столиці.
І трохи грошей.
Ада швидко перечитала лист ще раз.
— Чому їй ніхто не сказав?..
Відповідь прийшла майже одразу.
Бо родина Вейр не збиралась давати Адалінді свободу.
Унизу листа була приписка:
“Для вступу у право спадкування необхідна особиста присутність спадкоємиці в столичній юридичній конторі.”
Ада повільно усміхнулась.
Вперше за останні дні — щиро.
— Ну привіт, шанс на нормальне життя.
Вона швидко склала документи до сумки.
І саме тоді помітила невелику чорну скриньку в дальній шухляді столу.
Усередині лежали кристали.
Телепортаційні.
Одноразові.
Дуже дорогі.
— О, тепер я точно це беру.
Спогади Адалінди підказували, що такі артефакти використовували лише у важливих випадках. Один кристал міг перенести людину на величезну відстань.
Ада взяла один.
Потім подумала.
І взяла ще запасний.
— За моральну компенсацію.
За годину вона вже стояла біля старої огорожі маєтку.
Холодний нічний вітер розвівав волосся, а серце калатало так сильно, ніби зараз вискочить із грудей.
Страшно було неймовірно.
Але залишатись — ще страшніше.
Ада стиснула телепортаційний кристал у долоні.
Усередині нього мерехтіло синє світло.
— Столична Королівська Академія Магії… — тихо прошепотіла вона.
Кристал нагрівся.
Навколо почало закручуватись магічне коло.
На мить Ада озирнулась на темний маєток Вейр.
Дім, який ніколи не був для Адалінди домом.
А потім активувала телепорт.
Телепортація закінчилася настільки різко, що Ада ледве втрималася на ногах.
Світ навколо ще кілька секунд плив перед очима, а в голові шуміло так, ніби її щойно викинуло посеред бурі. Вона сперлася рукою об холодний кам’яний мур і важко вдихнула нічне повітря.
Попереду височіла Столична Королівська Академія Магії.
Величезна.
Темні башти здіймалися в небо, між корпусами мерехтіли магічні мости, а у високих вікнах горіло м’яке золотаве світло. Навіть серед ночі академія жила: десь у верхніх поверхах рухалися силуети студентів, у дворах світилися тренувальні кола, а над головною вежею повільно оберталися захисні руни.
Ада повільно видихнула.
Вона справді втекла.
Назад дороги вже не було.
Стиснувши ремінець сумки, дівчина рушила до центрального входу.
Приймальне відділення виявилося просторою залою з високими стелями й довгими столами, заваленими документами. У повітрі плавали зачаровані сувої, а перо саме щось швидко записувало в одну з книг реєстрації.
За столом сиділа жінка в темно-синій мантії.
Вона підняла погляд, щойно Ада підійшла.
— Ім’я?
На секунду дівчина завмерла.
Старе ім’я вже не належало їй.
Нове ще не стало повністю її власним.
— Ада… Вейр.
Жінка кивнула й простягнула руку за документами.
Кілька хвилин вона мовчки переглядала папери, а потім раптом насупилась.
— Вік?
— Шістнадцять.
Погляд жінки одразу став суворішим.
— Для вступу неповнолітніх аристократів потрібен дозвіл глави роду або офіційного опікуна.
Усередині все похололо.
Ада й сама очікувала проблем, але все одно відчула, як серце неприємно стиснулося.
— Я не маю дозволу.
— Тоді ми не можемо прийняти вашу заявку.
Ці слова прозвучали надто спокійно.
Наче одним реченням перекреслили всю її втечу.
Ада мовчки стиснула пальці.
Повернутися назад вона не могла.
Ні за що.
— Будь ласка, — тихо сказала вона. — Просто перевірте мій рівень магії.
Жінка втомлено зітхнула.
— Це нічого не змінить.
— Прошу.
У її голосі прозвучало щось таке, що змусило працівницю на мить замовкнути.
Саме в цей момент двері приймальної відчинилися.
У залу зайшов чоловік у довгій чорній мантії з темно-срібною вишивкою. Він був високим, із сивиною у волоссі та спокійним, важким поглядом людини, яка звикла, що її слухають.
Працівниця одразу підвелася.
— Ректоре.
Ада мимоволі теж обернулася.
Чоловік ковзнув поглядом по приміщенню й уже хотів пройти далі, коли раптом зупинився.
Його очі затримались на ній.
На мить Аді здалося, ніби він відчув щось дивне.
— Що сталося? — спокійно запитав він.
— Вступниця без дозволу родини, — пояснила жінка. — Неповнолітня.
Ректор знову подивився на Аду.
— Ви просили перевірку магії?
Вона швидко кивнула.
— Так.
Кілька секунд він мовчав, ніби щось обдумуючи.
А потім несподівано сказав:
— Добре. Проведемо перевірку.
Їх провели до окремої зали.
У центрі стояв великий прозорий кристал для визначення магічного потенціалу. Навколо нього були вирізані стародавні руни, які ледь помітно світилися у напівтемряві.
— Покладіть руку на кристал, — сказав ректор.
Ада повільно виконала наказ.
Спочатку нічого не сталося.
А потім кристал раптом спалахнув глибоким синім світлом.
Вода.
Світло стало яскравішим, і майже одразу до нього приєдналося м’яке зелене сяйво.
Цілительство.
Працівниця здивовано підняла голову.
— Подвійний дар?..
Та в ту ж мить повітря в залі різко похолоднішало.
Світло здригнулося.
Від руки Ади по кристалу поповзли тонкі чорні лінії, схожі на тріщини. Темна магія повільно здійнялася навколо неї холодним серпанком.
Некромантія.
Кристал загудів настільки сильно, що навіть руни на підлозі почали світитися.
Працівниця зблідла.
— Це…
Ректор не відводив погляду від Ади.
Його обличчя залишалося спокійним, але в очах з’явилася настороженість.
— Три магічні потоки, — тихо промовив він. — І настільки великий резерв у шістнадцять років…
Ада прибрала руку.
Темрява одразу відступила, але важке відчуття в повітрі залишилося.
У залі запанувала тиша.
Першою її порушила працівниця:
— Але без дозволу батьків—
— Для некромантів такого рівня діють інші правила, — спокійно перебив ректор.
Жінка здивовано подивилася на нього.
Ректор перевів погляд на Аду.
— Некромантія — одна з найнебезпечніших форм магії. Якщо її не навчити контролювати, наслідки можуть бути катастрофічними.
Його голос був рівним, але серйозним.
— Саме тому академія має право приймати обдарованих некромантів навіть без дозволу родини.
Ада завмерла.
На мить їй здалося, що вона зараз просто впаде від полегшення.
Її справді приймуть.
Вона не повернеться до Вейрів.
Ректор ще кілька секунд уважно дивився на неї.
Наче намагався зрозуміти щось, чого не бачили інші.
А потім спокійно сказав:
— Ласкаво просимо до Столичної Королівської Академії Магії, Ада Вейр.