9.Пробудження нової Ади та нової Адалінди.

Пробудження було важким.
Наче вона виринала з дна темного озера, де замість води були чужі голоси, спогади й біль.
Ада різко вдихнула повітря й здригнулась. Груди пекло, голова розколювалась, а тіло здавалося чужим настільки, ніби вона опинилась у шкірі іншої людини.
Хоча так воно і було.
Кілька секунд вона просто лежала, дивлячись у темну стелю незнайомої кімнати. Важкі чорні балки, темно-фіолетові штори, холодне срібне світло магічних ламп.
Не Арканум.
Не Мавен.
Не її світ.
Усередині піднялася паніка.
Але разом із нею прийшли спогади.
Чужі.
Маленька дівчинка стоїть посеред великої зали, стискаючи в руках книжку.
— Заберіть це від неї, — холодно каже жінка в темному платті. — Некромантія не для дітей.
Книгу виривають із рук.
Дівчинка мовчить.
Бо плакати вже давно марно.
Ада різко стиснула скроні долонями.
— Ні…
Та спогади не зупинялись.
Вони врізались у свідомість один за одним.
Великий рід Вейр.
Шляхетна сім’я магів життя.
Цілителів.
Світлих магів, яких поважали в усьому королівстві.
І дитина, яка народилась із магією смерті.
Некромант.
Прокляття роду.
Ада відчула, як серце боляче стискається від чужих емоцій.
Страх.
Самотність.
Приниження.
Маленька Адалінда сидить сама на сімейному святі, поки решта родини навіть не дивиться в її бік.
Старший брат проходить повз і тихо кидає:
— Потвора.
Батько ніколи не називає її донькою.
Мати відвертається щоразу, коли бачить чорні іскри магії навколо її рук.
— У нашому роді не було некромантів, — холодно говорив глава сім’ї. — Це ганьба.
Їй забороняли тренувати магію.
Не дозволяли брати участь у заняттях.
Замикали доступ до бібліотеки.
Коли в інших дітей роду розвивали силу — Адалінді наказували приховувати свою.
Наче якщо не говорити про проблему, вона зникне сама.
Але магія не зникала.
Вона росла разом із нею.
Темна.
Холодна.
Самотня.
Ада відчула, як ці емоції починають змішуватись із її власними.
Вона вже не могла зрозуміти, де закінчується Адалінда й починається вона сама.
Перед очима промайнуло море.
Бабуся.
Арканум.
Ліра зі своїм сміхом.
А потім — темні коридори маєтку Вейр.
Сльози дівчинки, яка ховалась у старому крилі замку, щоб потай читати книги про некромантію.
Бо навіть із заборонами вона хотіла зрозуміти, ким є.
Голова боліла дедалі сильніше.
Ада повільно підвелась із ліжка й підійшла до великого дзеркала біля стіни.
На неї дивилась незнайома дівчина.
Бліда шкіра.
Темне волосся.
Тонкі риси обличчя.
І золотисті очі, в яких на мить промайнуло знайоме синьо-зелене світло.
Вона торкнулась свого відображення пальцями.
— Адалінда…
Ім’я звучало неправильно.
Наче чуже пальто, яке накинули на плечі силоміць.
Але й старе ім’я тепер боліло.
Ада Морвейн померла в маленькому містечку Мавен після вибуху котла.
Це була правда.
Як би вона не хотіла її заперечити.
Вона заплющила очі.
Усередині все ще жили дві пам’яті.
Дві історії.
Дві дівчини, яких боялись через їхню магію.
Одна — через силу води й цілительства.
Інша — через магію смерті.
Гіркий сміх зірвався з губ.
— Схоже, мені справді щастить.
Вона ще раз подивилась у дзеркало.
— Адалінда… надто довго.
Це ім’я не було її.
Але й повністю відмовитись від нього вона не могла.
Тепер воно стало частиною неї так само, як і чужі спогади.
Вона повільно видихнула.
— Просто… Ада.
Коротко.
Звично.
Безпечно.
Наче тонка нитка, що все ще пов’язувала її з колишнім життям.
І коли вона вимовила це ім’я вголос, то вперше після пробудження відчула дивне полегшення.
Наче серед уламків двох життів їй вдалося зберегти хоча б щось своє.