4.Кімната 27

Коридори західного гуртожитку були шумними й переповненими новими студентами. Десь грюкали двері, хтось сміявся, а з одного з поверхів навіть почувся невеликий вибух.

— О, алхіміки вже щось підірвали, — спокійно сказала Ліра.

— ВЖЕ?!

— Це ще тихо.

Ада лише приречено зітхнула, міцніше притискаючи до себе книги та форму.

Вони піднялись на третій поверх. Біля дверей із номером 27 висіла маленька срібна табличка з рунами.

Ліра торкнулась її рукою.

Замок клацнув.

— Заходь.

Кімната виявилась несподівано затишною. Два ліжка стояли біля протилежних стін, між ними — велике вікно з видом на внутрішній двір академії. На одній стороні кімнати вже панував творчий безлад: розкидані книги, шарфи, свічки й декілька обгорілих чашок.

Ада перевела погляд на стіну.

Вона була… підпалена.

— Це… нормально? — обережно спитала вона.

Ліра швидко стала перед стіною.

— Це старе!

У цей момент маленький вогник сам собою спалахнув у її волоссі.

— ЛІРА.

— Добре, може не дуже старе…

Ада тихо засміялась уперше за весь день.

Ліра раптом кліпнула очима.

— Стоп. Тобі не сказали?

— Що саме?

— Що тепер ти живеш зі мною.

— Що?..

Ліра нервово почухала потилицю.

— Взагалі-то я мала жити сама… Але після минулого року академія вирішила, що мені “необхідний стабілізуючий вплив сусіда”.

— Звучить тривожно.

— Так і є.

Ада поставила книги на стіл.

— Що ти зробила?

Ліра мовчала кілька секунд.

Потім сіла на своє ліжко й важко видихнула.

— Мій дар нестабільний.

На її долоні повільно спалахнув вогонь. Красивий, яскраво-помаранчевий… але полум’я сіпалось надто різко, ніби не слухалось її повністю.

— Я не завжди можу його контролювати.

Вогонь раптом різко збільшився.

Ліра швидко стиснула кулак, гасячи його.

— Через це мене залишили на другий рік на першому курсі.

Ада здивовано подивилась на неї.

— Через магію?

— Через вибух у тренувальній залі… і ще два маленькі випадки.

— Наскільки маленькі?

— Один раз я випадково підпалила штори в головній вежі.

— А другий?

— Трохи… підірвала алхімічний клас.

Ада не стримала сміху.

— Ти серйозно?

— На жаль.

Ліра теж усміхнулась, але в її очах на мить промайнув сум.

— Я з невеликого купецького роду. Ми не бідні, але й не багатії. У мене ніколи не було шансів потрапити до Аркануму.

Вона подивилась на свої руки.

— А потім прокинувся дар.

Полум’я знову м’яко засвітилось між її пальцями.

— Дуже сильний. Настільки, що академія сама запропонувала мені стипендійне навчання.

— Це ж добре.

— Було б добре, якби я не влаштовувала пожежі кожні два тижні.

Ада тихо сіла навпроти неї.

— Ти не виглядаєш небезпечною.

— О, повір. Коли я нервую — стає весело.

Наче у відповідь на її слова, свічка на столі раптом спалахнула маленьким феєрверком.

Обидві дівчини завмерли.

Потім розсміялися.

І вперше за весь день Ада відчула, що, можливо… вона тут не сама.

За вікном уже темніло. У дворі академії повільно спалахували магічні ліхтарі, заливаючи кам’яні доріжки м’яким золотим світлом.

У кімнаті було тепло.

Ліра сиділа на підлозі біля невеликого чайника, гріючи воду магією вогню.

— Це хоча б я вмію контролювати, — гордо заявила вона.

— Сподіваюсь, — усміхнулась Ада.

Через кілька хвилин кімната наповнилась ароматом м’яти й якихось солодких трав.

Ліра простягнула їй чашку.

— У нас вдома такий чай п’ють перед важливими днями. Мама каже, що він заспокоює нерви.

Ада обережно взяла теплу чашку в руки.

На мить запанувала тиша.

— У тебе велика сім’я? — раптом спитала Ліра.

Ада опустила очі в чай.

— Уже ні.

Ліра одразу стала серйознішою.

— Вибач… не хотіла—

— Нічого.

Ада зробила маленький ковток.

— Я майже не пам’ятаю батьків. Мама зникла, коли мені було років п’ять.

— Зникла?..

— Її забрали маги академії.

Ліра здивовано насупилась.

— Але ж це… почесно.

Ада ледь помітно похитала головою.

— Не для моєї бабусі.

За вікном тихо застукав дощ.

Наче вода сама слухала її слова.

— Бабуся завжди боялась магії. Особливо після того, як мама не повернулась.

— Її виключили?

— Ніхто не знає.

Ада міцніше стиснула чашку.

— Одного дня приїхали люди з Академії. Забрали маму через сильний дар… і все. Від неї більше не було ні листів, ні звісток.

— Це дивно…

— Саме тому бабуся приховувала мій дар. Вона боялась, що одного дня прийдуть і за мною.

Ліра мовчки слухала.

— Вона постійно казала мені: “Не показуй силу. Не привертай увагу магів.”

Ада сумно всміхнулась.

— Виходить, не дуже допомогло.

У кімнаті запанувала тиша.

Тільки чайник тихо потріскував від тепла.

— Ти сумуєш за домом? — тихо спитала Ліра.

Ада подивилась у вікно.

Десь далеко, за горами й лісами, залишився маленький будинок біля моря. Її бабуся. Старий сад. Шум хвиль уночі.

— Так…

Її голос ледь здригнувся.

— І боюсь теж.

— Чого?

Ада довго мовчала.

— Що бабуся мала рацію.

Ліра нічого не відповіла одразу.

Лише простягнула їй тарілку з печивом.

— Ну, якщо тут раптом почнеться щось страшне… — усміхнулась вона. — У нас є бойова водниця

і нестабільна вогняна катастрофа.

Ада тихо засміялась.

І вперше за довгий час страх усередині став трохи слабшим.