Частина 2

- Тут жила якась родина.. Здається, Собольських. Але вже років із п’ять як будинок стоїть пусткою, - пояснювала рієлторка, натягуючи штучну усмішку. - А тепер тут усе оновлено - дах перекрито, електрика нова. Ідеальне місце для спокійного життя з дитиною.

Ольга Дорошенко тільки кивала, приглядаючись до скрипучої підлоги та трохи запилених вікон. Її син Остап - худенький хлопчик одинадцяти років із вдумливим поглядом -мовчки ходив за нею. Зрештою вони придбали будинок. Ще треба було стільки зробити ,але від важких коробок боліли руки,тому працювали обоє потроху.

- Тут буде твоя кімната, -сказала мама, відчинивши двері на горище.

Хлопець обережно зазирнув усередину. Простора кімната, кругле віконце, стара платтяна шафа. Все пахло пилом і… чимось ще. Холодним. Незнайомим.

-Можна я подивлюся сам? - спитав він.

- Звичайно. Я поки на кухні.

Коли двері зачинились, Остап почав розглядати простір уважніше. Десь під ліжком щось блиснуло. Він став на коліна й витягнув.. ляльку.

Ручної роботи. Волосся зібране в дві коси. Блакитні очі. Вишиті троянди на фіолетовому платті. На губах - посмішка. Тонка, червона, трохи коса. Як у когось, хто знає щось, чого ти не знаєш.

Хлопець прокашлявся й озирнувся. Схоже, його хтось… спостерігав.

- Цікаво, як тебе звали?-хлопчик знову звернув увагу на ляльку.

В ту ж мить у кімнаті ніби щось змінилось. Повітря стало важчим.

- Емілі… - пролунало майже нечутно.

Остап здригнувся.

- Хто тут?

Цілковита тиша.

Хлопець уже хотів покласти ляльку назад, коли відчув у пальцях дивне тепло , як пульс від живого тіла.

Він озирнувся на вікно. У склі відбилася лялька, що сидить у нього за спиною, хоча він її тримав у руках.

Остап обернувся різко — але вона була там, де й була.

- Напевно, здалося…

Він спустився вниз до мами, яка саме витирала посуд.

 -Мам, я знайшов ляльку. Її хтось забув.

-Та залиш її десь, я потім винесу на смітник.

- Може, хай побуде тут трохи?-хлопчик намагався не бути попрохайлом,як двоюрідний брат ,який завжди домагався свого навіть, якщо доводилось принижуватися на показ. А мама завжди вірила і дозволяла.

- Добре… Тільки не бери її до ліжка.

Вночі Остап довго не міг заснути. Вітер шурхотів листям,що котилося старим дахом, стіни дихали тишею. Десь у кутку сиділа Емілі.

Він вже заплющив очі, коли почув тихий, тоненький голос.

- Остапе… Хочеш дізнатися, чому попередня дівчинка зникла ?..