Проклята

У непроглядній темряві лісу щось гучно струснуло тишу. Велетенський валун, що затуляв вхід до печери, покотився донизу, та, нарешті, з гуркотом обвалився. Століттями потічок омивав зарослі мохом боки велета, і ось,  кам'яний стоїк не витримав. 

На вкритий плющем кам'яний виступ опустилася малесенька прудка пташка. Вона насторожено озирнулася, але, мабуть, так і не помітивши загрози, повернула голову і почала методично очищати пір'ячко на правому крилі. 

Шурхотів потічок, рипіли гілки старого клену, вдалині десь хтось завив. Пташка зайнялася лівим крилом, не звертаючи уваги ні на шурхіт, ні на виття.

Раптово, вона знову підняла голову, і завмерла вдивляючись у темряву печери. Наступної миті сірі крила ляснули, несучи їхню володарку вгору, до зірок, що підморгували крізь віття. З темряви витягнулася тонка худа рука. Довгі павучі пальці стиснули камінь, подрібнюючи його в пил. Тисячолітній сон минув. Настав час повертатися. 

***

Свідомість линула десь на краю, ніби я намагалася вибратися з крижаної трясовини. Розплющити очі було подвигом, а розліпити губи — справжнім викликом. Якщо я дух, то якого Темного все так болить? 

Зрештою, ледве виринувши з темряви, відкрила одне око. Туман навколо був сирий, липкий і огидний, ніби сама Мати-Богиня вирішила проморозити мене до останнього волоска. Холод пробирав до самого серця — це попри те, що воно й так колотилося, мов барабан. "Гадаю, жива", — майнула думка, хоч особливої радості це не викликало. 

Все тіло боліло, але я, як і раніше, почувалася справжньою, живою. Очікувала, звісно, від богів допомоги в якомусь іншому вигляді, але кому скаржитися? 

— Мати-Богиня, поможи збагнути, в якій я, до біса, халепі... 

***

Коли в лісі зникла Верага, великого хвилювання це ні в кого не викликало. Найстарша дочка в нашому роду - наче дикий вітер: хвацька, свавільна, непокірна. Зникала вона і раніше, нікому ні слова не сказавши, і додому поверталася завжди без єдиної подряпини. Нічого, погуляє й повернеться. Навіть, матінка не турбувалася сильно, а ось я, не знаходила собі місця. Щось було не так. І ці сни... 

Своїм снам я звикла довіряти. Коли вже подарувала Богиня можливість зазирати вглиб сущого, гріх сумніватися в видіннях, що посилаються. 

Тієї ночі, я знов збудилася з криком. Бачила я Віру, на колінах перед Темним Володарем. Узяла сестра чашу з чорних рук. Випила досуха. Струменіла кров жертовна по підборіддю. Всміхнулася, новонавернена, оголивши довгі гострі ікла. Мені всміхнулася.

Я не пам'ятаю, як вибралася на вулицю. Не пам'ятаю, як бігла нічною дорогою. Не пам'ятаю, як потрапила до лісу, на ту саму галявину, куди ми так часто приходили разом. Коли ще було з ким приходити. 

— Віро-о! Сестричко, де ти?! Вераго, відгукнися! — голос мій тремтів, тремтів увесь ліс, але відповіддю мені був лише шурхіт гілок і сухий трескіт гілок.

— Я чекала, що ти прийдеш. Давно чекала, — пролунав її голос, ніби сама Темрява шепотіла мені. Він лунав з усіх боків разом і звідкись зсередини, і що більше я прислухалася, то холодніше мені ставало.

— Сестро, що відбувається?! Навіщо ти ховаєшся від мене?

Але Верага мовчала. Раптом позаду пролунав тихий шурхіт, і я різко обернулася. У центрі галявини стояла постать - висока, біла, як замерзлий ставок під місяцем. Моя сестра? Ні, щось інше. Але погляд її - холодний, як осколок льоду, - був мені знайомий.

— Віра... 

— Не смій кликати мене так, — з відразою кинула вона. — Тепер я — Велеміра. Затям, як тобі не важко, сестричко.

— Ти... ти... нечисть, — прошепотіла я, відступивши, бо відчувала, як мене затягує її холодна темрява.

— Я — вища форма життя, — сестра гордовито випросталася.

— Але... матінка...

— Тепер ні її, ні курок із Ради не повинна хвилювати моя доля, — роздратовано зауважила Віра. — Я вільна, і мені не має права наказувати ні ваша Богиня, ні матінка. Я підкоряюся лише моєму Господареві.

— Тому самому, Неназваному?! — жах здавив груди, але слова самі зірвалися. - Верага, він відродиться... але тобі доведеться вбивати невинних!

Сестра зітхнула, чи то глузливо, чи то втомлено.

— Ти бачила, — упевнено промовила вона. — Твоя Богиня нагородила тебе цим даром, чи не так?

Я ледь кивнула, несила стримати сліз.

— Ну ось і добре. З твоїм умінням провидіти можна багато чого обернути на користь, — вона усміхнулася, оголивши довгі ікла, зовсім як у моїх снах. - Скажи-но, ти бачила моє звернення?

— Не... не все, — насилу видушила я, — бачила... бачила тільки... кінець. Твоє перетворення. Отже, ті вбивства...

— Я добуваю силу для Господаря, вже третю луну, — голос її звучав твердо, але в глибині я чула гіркоту. — Точніше, відновлюю справедливість, якою наші «любі» старійшини так легко розтоптали.

— Яка, до нечистих, може бути справедливість?! — не витримала я, відчувши, як у мені закипає лють. — Ти — вбивця, Віра! Отямся! Ти просто забираєш життя в тих, на кого вкаже твій господар!

— Життя тих, хто на це заслужив, — її голос був подібний до сталі. — Жриці, включно з нашою дорогоцінною матінкою, не такі вже й біленькі агнці, як тобі здається. Вони знищують усіх, хто хоч якось виділяється, хто сильніший і темніший за людське стадо. Подібних до мене.

Її слова різали по живому. Але в очах було стільки болю, що мені захотілося доторкнутися до неї, як раніше, коли вона ще не була такою... холодною. Я зробила крок уперед і обійняла її, стискаючи тверде, ніби мармурове тіло. Верага не сторонилася, але й не відповідала на мої обійми.

— Я знаю... Знаю, що ти любила Божидара, — прошепотіла я. — Пробач їм, сестро. Вони не хотіли заподіяти тобі болю. Адже ніхто не знав, що він... що він виявиться холодником. Мертвим.