Осінь 1930 року.
Місяць зазирав у віконечко темної й похмурої оселі. Його слабкі та бліді промені падали на подерту дерев’яну лавку і зачіпали краєм глиняну долівку. Це було все, що хоч трохи можна було розгледіти в цій старенькій, українській хатині. Усе інше топилося в мороці ночі й здавалося, що мовчазна оселя була абсолютно пустою. Але то тільки на перший погляд.
У найдальшому кутку, поруч із розритою глиняною підлогою, на колінах стояла жінка. Старенька потерта спідниця була в багнюці, колись біла сорочка висіла на худорлявій статурі лахміттям, ще більш підкреслюючи зморений вигляд господині, а сиві пасма вибивалися з-під хустки, обрамляючи зморшкувате обличчя, що робило його не природно довгим та худим.
Очі старої закотилися, і здалося б, що вона застигла непритомною, якби не вуста, що швидко-швидко шепотыли, й не скорчені старі пальці, що виводили криваві сліди на невеличкій іконі.
Раптом старі дерев’яні двері відчинилися від удару ногою, у сторону відлетіла клямка – і на порозі виросла зловісна чоловіча фігура.
Жінка здригнулася й обернулась, щоб заклякнути від страху. Як же рано він прийшов, вона ще нічого не встигла. Клятий вбивця Ренек Шейнблат!! Ні-ні, вона мусить встигнути. Стара відмерла і, сильно притиснувши ікону до грудей, знову почала шепотіти.
– Дарма молишся своєму божку, контрреволюція, він тобі сьогодні не допоможе!
Зареготав незваний гість і трохи хитаючись рушив до старої. Схопивши бідолашну за сорочку, він силою звів жінку на ноги.
– Признавайся, де синочка свого ховаєш, стара курва!!!
Чолов’яга тряхнув жінку, дихнувши їй в обличчя свіжим перегаром.
– Все одно не втече від нас, ворог народу!!
Та жінка наче не чула його, продовжуючи шепотіти свої загадкові слова.
– Це ти мені мовчиш?!
Розлютився не на жарт чекіст, і звук гучного ляпасу розрізав темноту і тишу оселі. Жінку відкинуло від звіра в людській подобі, й вона сильно вдарилася об лавку спиною. Стара застогнала і сповзла по ній на підлогу, а з її розбитих губ потекла кров. Та начальника місцевого ОДПУ це не зупинило, і він, копнувши нещасну важким чоботом у бік, знову підняв її на ноги за сорочку.
– Думаєш, що я не дізнаюся, де твій Степан ховається?! О, ні, ти мені все, все розкажеш, стара хвойда. Я ще й не таких, як ти, розколював. Зараз ми з тобою поїдемо до міста, в ОДПУ, і там ти мені гарно заспіваєш!
Нарешті стара глянула у вічі своєму мучителю. Яким же нікчемним був цей Ренек! У повіті його добре знали, як п’яницю і ледаря. Великий рід торговців Шейнблатів давно вже махнув на свою чорну вівцю рукою і навіть не здивувався, коли одного дня Ренек зник. Лиш похитали головами й знизали плечима. На одну ганебну пляму менше. Та мерзотник не розчинився назавжди в великому світі й не згинув під чиїмось тином, впившись у смерть. Ні, він повернувся у двадцятому році на чолі червоної навали, гордовито розправивши свою низькорослу і кремезну фігуру.
Став йменуватися «начальником ЧК» і мститися своїм землякам. Ось тоді то й полізла на світ Божий садистська натура п’яниці й підлого боягуза Шейнблата. Він убивав, катував і знущався, упиваючись своєю владою і безкарністю. Скільки душ на його рахунку? Чотириста? П’ятсот? Ніхто достеменно не знає. Ось прийшла черга і Степана, її єдиного синочка.
Довго не роздумуючи, стара плюнула у вічі вбивці.
– Ах ти ж су… – сильні руки чекіста стисли кволу шию жінки, що здається ось-ось переломиться, як суха тріска, тільки-но приклади сили.
– Товариш Ренек! – на порозі з’явилася нова чоловіча фігура, відволікаючи Шейнблата від старої. Високий, сивий чоловік у потертій, шкіряній куртці окликнув начальника привертаючи його увагу – Вівчара заарештували на залізниці в Малині, при спробі втекти затриманого розстріляли на місці.
Відрапортував сивий і у відповідь отримав відчайдушний зойк, що зірвався з вуст старої, коли вона почула про гибель єдиного сина.
– Це ж треба так… Здох, падло, до того, як я до нього дібрався! Ех, легко він відбувся!
Шейнблат спробував з відразою відкинути від себе жінку, але не тут то було. Стара сама вчепилася в чоловіка скоцюрбленими пальцями, впустивши ікону на долівку, що до цього весь час тримала в руках.
– Проклинаю!!!, – вперше за весь час заговорила вона, – Проклинаю все ваше кодло і в першу чергу тебе, Ренек. Ні світу, ні долі, ні неба, ні щастя… Страждання, тьма і страх, страх, страх… Тобі, твоїм дітям і…
Договорити стара не встигла, позаяк гострий ніж увійшов їй у живіт і споров його аж до грудей. Кров хлинула з рота вже не маленькою цівочкою, а сильним потоком, не давши бідолашній закінчити свою відчайдушну промову, сповнену ненависті і болі.
Широко розплющені очі, що все ще вражено дивилися на вбивцю, почали скляніти, руки ослабли, й Ренек гидливо відкинув від себе стару. Декілька хвилин постояв над тілом, що ще сіпалося в агонії, а потім схилившись витер ножа об сорочку, на якій уже майже не залишиллось білого кольору. Все залила гаряча кров.
– Ну і навіщо було це робити? – почувся за спиною спокійний голос другого чекіста.
– А хай знає, контра, як ворогів народу народжувати! – криво посміхнувся мерзотник і обернувся до свого товариша по службі. – От сволота, цей Вівчар, таку забавку спаскудив. А що жінка його? Впіймали?