Прокляті. Звабниця.

Ви й досі вважаєте нас істотами з міфів? Ха! Ми вже давно живемо разом з вами. Між вами. Ми вийшли з потаємного світу і увійшли у ваше життя. І вам ніколи не впізнати нас, бо ми навчилися мімікрувати. Ми стали схожими на вас, такими, як ви. Та ми – не ви.

Я – Звабниця. Вже сьомий рік, як я живу у вашій реальності. Я закінчила вуз, рік навчалася в другому, зараз – у третьому. Я прочитала безліч книжок, міфів та легенд про нас. Фейрі, сіди, ельфи, дивний народ, чарівний народ, невидимий народ, як тільки не називають мешканців потаємного світу. Та невже ви, люди, вважаєте, що за тисячі років ми не змінилися? Ми теж розвиваємось та вдосконалюємось. І ті, хто жив коло людей, тепер живуть між людей. А ось у глибини нашого світу навіть я не поперлася б, бо там... Чого там тільки нема.

- Привіт, Дін! Ти виглядаєш просто неймовірно!

- Привіт, - солодко посміхаюсь.

У нас сьогодні тематична вечірка. Потайсвіт. Люди люблять гратися у те, чого не розуміють. На мені сексуальне чорне плаття з корсетом, бархатка із коштовним камінням на шиї, а на голові... Вінок – не вінок, а ціла корона із квітів. Знаю, знаю, що виглядаю шикарно. Це – моя сутність.

- Діночко?! Ти завжди красуня, та це!.. Я навіть не впізнав.

- Та йди вже...

Я – Звабниця. Колись би мене може назвали мавкою лісовою, я б заманювала у хащі гарних парубків та лоскотала до смерті. Та зараз не давні часи. Я народилася двадцять сім років назад. Мою матір, ніжну сільську дівчину,  звабив міський хлюст і покинув. А вона, нещасна сирота, віднесла мене до лісу, потім, кажуть, схаменулась, верталася, шукала, та пізно. Мавки мене підібрали, виростили, мов рідну.

- Діано! Серденько! Яка ж бо ти!.. Може зустрінемось?

- Ні!

Тож я мавка не справжня. Справжні – то духи дерев, струмків, гір. А я  - проклята. Проклята через те, що мати моя прокляла батька мого, а діти спокутують гріхи батьків. Тепер я все життя буду зваблювати, як тато маму, і кидати, така моя помста чоловікам, та не я в цьому винна, не я вибрала цю долю. Зате маю душу, як усі прокляті, самогубці чи загублені, чиї душі не потрібні ні богу, ні чорту, приречені вічно блукати. Тільки серце моє не б’ється. То й що? Зате довіку буду жити і старості не знатиму. Вічна краса, вічна юність!

- Дін-Дін, сонце моє! Може потанцюємо?

- Відчепися!

Чи гніваюсь на батька? Чи на матір? Мабуть, що ні. Мені байдуже до них. Я не можу ні любити, ні ненавидіти. Просто роблю те, до чого мене спонукає прокляття. Я навіть не вбиваю чоловіків. Зваблюю и кидаю.

- Діно!Діно! Якщо ти до мене не повернешся – стрибну з даху! Ти чуєш, Діно?! Скажи, що кохаєш мене!

- Згинь! Я тебе не кохаю!

А ось таких бовдурів просто зневажаю. Давлять на жалість. Та навіть коли б я була не Звабницею, а звичайною дівчиною, то хіба змогла б я за усіх бажаючих заміж вийти? І це не жорстокість. Ніхто не повинен з нелюбом жити. З нелюбом-ідіотом – тим паче. Може, тільки базікає, та це ганебно –дівчину шантажувати. А може, й стрибне. Були на моїй долі й такі. Та це ще ганебніше – вчинити так, щоб жінка, яку кохав, довіку відчувала провину. То не кохання, то чистої води егоїзм. Дівчата, ви не винні, коли відмовляєте! Запам’ятайте це! Всіх не обігрієш!

Не варті такі чоловіки жіночої уваги.

- Діано, чом до тебе додзвонитись не можу? Ти мне заблокувала?

- А ти не задовбував би дзвінками...

Звісно, не так багато нас перейшло жити до світу людей. В основному, прогресивна молодь. І не задля розваг. Люди ж своїм технічним прогресом землю-матінку до такого стану довели, що край. Води, ґрунти, повітря – все забруднене. Ще трохи – і рятувати пізно буде. А наші реальності сплетені між собою, мов пасма у дівочій косі. Якщо ваш світ загине, то й наш слідом. Щоб цього не допустити, найкращі представники переселилися до вашої реальності. Хто в науку пішов, хто екологією зайнявся, а хто й у політику, бо частенько саме у верхах приймаються рішення, що гублять наші світи. А молодь – вчитися. Я так, мабуть, буду вічною студенткою. У кожного – своє завдання. У мене – проглядати майбутнє студентів, виявляти, чи не несуть вони потенційну небезпеку нашій спільній планеті. Так, маю такий талант – бачити картини з майбутнього, щоправда, це стосується тільки чоловічої статі. Зазвичай достатньо просто торкнутись відкритого тіла.  Щоправда, є такі, яких і торкатись бридко. Я й так бачу, що отой пиякою буде безпросвітним. А он тому жити залишилось небагацько, бо чекає його через рік передоз. Добре, що таких небагато. Все ж більшість проживуть нормальне життя, матимуть сім’ю, роботу. Та процентів десять не відкриваються так легко. Побачити їхнє майбутнє можна лише через цілунок. Та хіба ж хто відмовиться поцілувати таку кралю? І зовсім одиниці скритних, яких допомагає «прочитати» лише секс. Та то моя доля, мій обов’язок перед світом – виявляти небезпечних, заодно і природу свою тішу, прокляття відпрацьовую.

- Діночко! Йди до нас!

- Добре, підійду. Пізніше.

Незабаром переведуть мене до іншого вузу, бо в хіміко-технологічному у Дніпрі я майже всіх перевірила. Ось сьогодні ще проведу ніч із одним скритним – і край.

Мій погляд впав на незнайомого юнака, що зовнішністю нагадав мені Іхтіандра, людину-амфібію зі старого фільму по роману Біляєва. Такі ж тонкі риси, великі задумливі очі, наче не розуміє, куди він потрапив. І він без маскарадного костюму. Чийсь знайомий? Начебто оголошували закриту вечірку, тільки для студентів.