Глава 26.

Глава 26.

Похмурі грозові хмари щільним покривалом затягнули небо над столицею Манори. Стародавнє, величне місто байдуже споглядало на багатотисячне веллорійське військо, що зібралося під його могутніми стінами. Мовчазний, бездушний свідок нескінченного, нестямного запаморочення смертних, яких безжально роздирала жага влади, багатства, марнославства й пожадливості, смертних, чиї нікчемні, тлінні пристрасті вкотре ладналися спалахнути марним, нещадним кровопролиттям. 

Регалас... Даград... Місто налгів, ельфів, людей. Всі вони - минущі, суєтні безумці, що самонадіяно прагнуть приборкати природний порядок речей, похитнути саму рівновагу, схиливши шальки терезів вічності на свій бік. Щоразу мізерні силування вмирущих зазнають нищівної поразки, але знову і знову, з незбагненною, саморуйнівною завзятістю, вони продовжують вчиняти ті самі помилки, розплачуючись єдиним цінним, чим володіють, - власними життями.

Як і в усі часи, фортечні стіни Даграду стали надійним притулком для мешканців передмістя, які шукали захисту. Ледве оговтавшись від нехай і майже безкровного, але від того не менш болісного вторгнення вигнаних, прості манорійці постали перед новою загрозою, що невідворотно насувалася. Затиснуті між смертоносними жорнами непримиренної, багатовікової ворожнечі, саме вони, найслабші та найбеззахисніші, стали її першими, неремстивими жертвами.

Чужинці для вигнаних, зрадники для Треурану, манорійські простолюдини хто де тулилися на переповнених, захаращених убогим скарбом вулицях міста, доки зокола догоряло згарище, яке ще недавно було їхніми домівками. 

На відміну від колишніх, давно минулих часів, Даград за лічені дні перенаситився стрімко зрослим населенням, шукаючим прихистку в його стінах, і вже буквально потопав у багатолюдній повені. Кинуті напризволяще біженці неймовірно швидко зіткнулися з усіма випробуваннями, що випадають на долю блокадної фортеці: сморід, нечистоти, голод, спрага... Не залишалося жодних сумнівів, що невдовзі за цим прийдуть епідемії, заворушення та заколоти. Даград, незважаючи на всю свою позірну міць, виявився не готовим до затяжної облоги. 

Напруга зростала. Дедалі частіше спалахували запеклі сутички між біженцями та захисниками міста. Несамовитість, з якою дорни придушували найменше невдоволення простолюдинів, лише підкидала дров у багаття розвогнюваної смути. 

Ставало дедалі очевиднішим, що рано чи пізно залоговому війську доведеться вийти й дати бій, нехай і стомленій важким перемаршем, але все ще грізній веллорійській армії...

...Ліара, супроводжувана високим ельфом, упевнено крокувала до палацової брами. Зневажливо відкинувши капюшон, вона розсерджено гримнула кільцем стукальця.

У оглядовому віконці з'явилася вгодована фізіономія дорна, в яку без жодного слова прилетів короткий удар кулака чарівниці. Зло заричавши, розлючений дорн відчинив стулку дверей та вискочив назовні. Не встигнувши розкрити рота, він негайно напоровся на короткий клинок анеласа і, глухо хрипнувши, мертвим опустився на землю. 

Почувши незрозумілу метушню, з дверей, штовхаючись і гарчачи, вискочили ще двоє сірих воїнів. Озвіріло накинувшись на посунувшу  задки Ліару, вони не помітили ельфа, який безшумно заступив їм за спини. Меч Бальгаїта, описавши смертоносну дугу, махом відсік голову одного дорна і, пройшовши далі, встромився у скроню другого, застрягши в його черепі. Чарівниця точним випадом анеласа в серце сірого воїна припинила його страждання.  

- Пустомозкі виродки. - презирливо сплюнувши, прошипів ельф. 

Обережно озирнувшись навколо, Бальгаїт тихо свиснув. З підворіття безшумно вислизнуло п’ятеро закутаних у полотняні плащі ельфів. 

Ліара рішуче зробила крок усередину...

...Над Даградом рознеслося гучне виття бойового рогу. Міська брама відчинилася і звідти, приструнчено маршируючи, одна за одною почали виходити колони озброєних алебардами манорійських солдатів.  Виступивши вперед, вони розбилися на нечисленні групи і, розступившись по флангах, сформували дві великі фаланги. 

 Слідом за манорійцями, під грім барабанного бою, застрашливо галасуючи та войовничо потрясаючи ятаганами, хлинула бурхлива лавина дорнів. Тисячі сірих воїнів, готових сіяти смерть і хаос, розлилися під стінами стародавнього міста буйною рікою, що невтримно поривалася виплеснутися зі своїх берегів. 

Останніми за порядком, але аж ніяк не за значущістю, з воріт вервечкою потягнулися сотні ельфійських вершників. Виблискуючи розкішними обсидіановими обладунками, незбляклими навіть у тьмяному світлі похмурого манорійського неба, вони статечно розтягнулися в довгу, рівну шерегу. 

Ейфорія, радість, трепет, сум'яття, тривога, страх... - усі пориви та пристрасті, що споконвічно краять смертних, змішалися разом, втративши будь-яку чіткість обрисів. Навіжений потік почуттів і емоцій, оголених передчуттям прийдешньої бійні, заполонив розум воїнів, змушуючи їхні серця битися в шаленому, п'янкому ритмі. 

Веллорійська армія жадала бою. Виснажені важким походом через Дикі землі, змарнілі й пошарпані, солдати Треурану терпляче шикувалися в традиційному, перевіреному століттями порядку - розтягнутим півмісяцем. 

В авангарді веллорійців йшли кілька сотень легких вершників, завдання яких було зав'язати бій і, уникаючи прямого зіткнення, втягнути в нього якомога більше сил супротивника. 

Слідом за ними, в самій основі, розташувалися піхотинці, озброєні довгими списами і важкими щитами, що вклинюються в землю. За їхніми спинами вишикувалися численні лави лучників.