Глава 25.

Глава 25.

Сонце ліниво пливло над ще заспаним ранковим лісом, пробиваючись крізь густе верхів’я дерев настирливими променями м'якого золотосяйного світла. Тонкий серпанок туману, що невагомо ширяв над яскріючим райдужними відлисками роси трав'яним килимом, знехотя танув, розчиняючись у морозному світанковому повітрі міріадами шовкових ниток.

Грузька земля, що провалювалася під важкими копитами біскайських коней, вперто силкувалася сповільнити їхній хід, розставляючи на шляху непримітні багнисті капкани. 

Всю ніч без перепочинку Роен і гноми вперто прямували назад дорогою, якою до того діставалися до веллорійського табору. 

Перебуваючи в кепському гуморі, втомлені й напівсонні вони марно виглядали хоч найменший натяк на присутність налга.  

- Агов, дивіться! - раптом заволав Стіг, забувши про обережність. - Ну і хто з нас справжній слідопит, га, рудопикий?! 

- Чого горлаєш, телепню? Хочеш якійсь мацапурі на сніданок піти? - спішившись, пробуркотів Альдо. - А якщо це не він? Хіба мало хто тут швендяє.

У невеликій прогалині глею, посеред злежалої трави, виднілися чіткі сліди чотирипалих ступень. 

- Та налг це, хто ж іще. - Стіг враз нагогошився. - Паскудник навіть чоботи скинув. 

- У таку то холодригу. - Роен мерзлякувато поїжився та придивився до слідів. - Схоже, він накульгує. 

Роен ткнув пальцем у дрібніший, злегка розмазаний слід. 

- То Джекіл його таки дістав? - знизав плечима Альдо. - Не можу збагнути, як цьому здихляті вдалося порішити мага? 

- Старий просто не очікував такого нахабства від миршавого виродка. - припустив Стіг. 

- Виходить, Даар із самого початку йшов за Книгою? - Роен задумливо розглядав сліди. - Усе було підлаштовано. 

- Хто його біса знає? Що як він перегорнув кілька сторінок і йому зірвало дзвіницю? - поморщився Стіг. - Вбиває чаклуна, хапає Книгу, ноги в руки та назад у барліг? 

- Я добре запам'ятав, що Джекіл сказав: «Даград». - похитав головою Роен. - Налг повертається в Даград. 

- Як не крути, виходить ми йолопи. - сердито буркнув Альдо. 

- Е ні, не згоден. - запротестував Стіг. - Ми просто виконували свою роботу. 

- Ми йолопи, що тепер пхаємось чорт знає куди та чорт знає пощо. - насупився Альдо. 

- Я думав ми це вже обговорили? - сухо відрізав Роен, заскакуючи в сідло. 

- Рудий буркотун. - глузливо фиркнув Стіг і поскакав уперед. 

- Ти ж знаєш, що я маю рацію. - не вгамовувався Альдо, похмуро дивлячись на Роена. 

- Альдо. - стомлено вимовив Роен. 

- Не перепиняй. Джекіл мертвий, де Ліара - невідомо, ми не знаємо навіть, чи вона жива. - з натиском пробурмотів гном. 

- Альдо. - роздратовано повторив Роен. 

- Зачекай. - продовжував наполягати Альдо. - Ми виконали роботу, але від мертвого мага вже нічого не доможешся. Винагороди не бачити нам, як своєї потилиці, але тепер і ми нікому нічого не винні. Може ну його до дідька, й вертаймося у Веллор? 

- Альдо! - розсерджено рявкнув Роен, але тут же зупинився та заговорив спокійніше. - Я цілком з тобою згоден. І я теж хочу додому. Ти маєш рацію: ніхто, нікому, нічого не винен. Але подумай, що буде, якщо кожен турбуватиметься лише про себе, відгороджуючись від зла, що твориться у світі, від бід стражденних? Кого ти будеш благати про допомогу, як вона знадобиться? Згадай, хто врятував тебе від чорної пошесті? Хто виходжував тебе? Хто витягнув з того світу? 

- Тебе що Мáрат вкусив? - гном, інстинктивно помацавши шию, ображено потупився. - Гаразд, я ж так просто запропонував, ясно, що Ліару не кинемо. Тим паче, мені є які гріхи замолювати. Може щось та й запишеться на небесах, а там, гляди, і за Хмарним Столом посадять ближче до Дарта Громовержця. 

- Тільки твоєї кислої пики на Вічному Бенкеті й не вистачає. - добродушно усміхнувся Роен. 

Альдо задоволено хехекнув. 

- Сюди! Хутчіше! Сюди! - із хащі лісу пролунав гаркітливий крик Стіга. 

- Нас точно коли-небудь зжеруть через цього гнома. - невдоволено пробуркотав Альдо, направляючи коня навздогін за Роеном. 

За невеличким проліском, посеред галявини, порослої пузатими наче бочки деревами, що їжилися гачкуватими шипами, лежала здоровезна волохата туша.

- Не чіпай! - вигукнув Роен, побачивши, як Стіг безпардонно копає її чоботом. 

- Та воно дохле. - гном спокійно підчепив ногою величезну лапу мертвої почвари. 

- Деревний троль. - по-знавецькому крякнув Альдо і теж штурхнув тушу. - Мертвіший за мертвого. 

- Точно троль? - Стіг нахилився та, схопивши почвару за загривок, глянув на її ікласту морду. - Ну й мармиза, гидша за твою. Ще й роздерта, як у того стража в таборі. І смердить як... Фе...

- Тому, що мертвий? - простодушно запитав Роен. 

- Тому що троль! - в один голос гаркнули гноми, злосливо зареготавши.