Глава 24.

Глава 24.

Гіркуватий, різучий запах гару, стряпанини й попрілого одягу, притаманний похідному військовому табору, або, як його називали веллорійці, кошу, розносився далеко за межі осторожуючого  частоколу.  

Орієнтуючись на цю ні з чим не порівнянну суміш ароматів і смороду, можна було із закритими очима дістатися до її джерела. Територія розтабореного просто посеред рідколісся, всіяного сотнями наметів коша охоплювала широку галявину та прилягаючі до неї дерева, які водночас слугували укріпленнями і дозорними вежами. 

Неспішно петляючи між пеньками вирубаної навколо табору просіки, Роен спрямував коня до наїжаченої гострими кілками брами. Наблизившись на відстань пострілу лука, він зупинився, відпустив поводи і рушив далі з піднятими догори долонями. 

Дерев'яна стулка воріт повільно прочинилася, випускаючи озброєного алебардою воїна, на кірасі якого блищав золотистий орел Треурану. 

- Хто ти?! Куди прямуєш?! - голосно вигукнув вартовий.

- Роен із Веллора. Прямую до придворного лікаря Джекіла! - спішившись, відповів Роен. 

- З Веллора?! - вартовий недовірливо примружився.  - Це ж яким вітром тебе сюди занесло?! 

- За дорученням придворного лікаря! Хочеш - запитай у нього сам, він любить, коли хтось пхає носа в його справи! - втрачаючи терпіння, випалив Роен. 

Вартовий невпевнено зам'явся, роздумуючи як бути з підозрілим, хтозна-звідки прибулим веллорійцем. Від цих незвичних розумових силувань на його чолі виступили холодні, краплисті випотини. Впустити засланого шпигуна і потім відповідати за це своєю головою? Або не впустити посланця навіженого, відомого своєю лихою вдачею чаклуна, і теж відповідати за це своєю головою? А гляди й того гірше… Ходили чутки, що старий обернув невмисне зіштовхнувшогося з ним розтелепу на слимака…

У цей момент стулка воріт відчинилася ширше, і, рятуючи бідолашного вартового від нестерпних мислених тортур, з табору вийшов широкоплечий смуглявий воїн, на вилиці якого білів рубцюватий шрам від опіку. 

- Гей! Кого я бачу! Невже сам Різак до нас завітав! - весело закричав воїн, зграбаставши Роена в залізні обійми. - А я думаю: чий знайомий голос розпинається перед дубоголовим сторожем?!

- Тіто, друже! - щиро зрадів Роен і, помітивши пурпурову нашивку на грудях воїна, похвально вигукнув. - Дивлюся, ти доріс до опціону! Зізнаюся, гадав скінчиш свої дні десь в канаві.

- Ні, з тим життям я зав'язав. Тепер ось наглядаю за йолопами.  Бачиш, із ким доводиться мати справу? - Тіто суворо зиркнув на зіщуленого караульного. - Тобі пощастило, що Різак не встиг розізлитися. 

- Не називай мене так, то діло минуле. - Роен жартівливо пригрозив другу кулаком. 

- Як скажеш. Хто я такий, щоб перечити Різакові? - Тіто смішливо поморщив обгоріле обличчя. - То ти говориш до старого чаклуна завітрився? 

- Ага, подаруночок йому привіз. - Роен махнув рукою, і з заростей неквапливо виїхали його попутники. 

- Ух ти! То в тебе тут ціла армія! Серйозні вояки. - Тіто шанобливо покосився на насуплених гномів, потім, перевівши погляд на карлика та налга, прошепотів кутом рота. - А це що за бродячий цирк? 

Роен багатозначно промовчав. 

- Зрозумів, не питаю. Зайва цікавість - пряма дорога до шибениці. - Тіто по-дружньому поплескав друга по спині. - Ходімо, особисто відведу тебе до старого вовка.

Вартовий розгублено витріщився на дивакувату четвірку вершників, прикидаючи, чи поширюється на них прихильність командира, чи то потрібен допит за всіма правилами.

- Пропустити! - скомандував Тіто, вирятовуючи підлеглого від гризучих вагань. - І кіньми займися. 

Розсіяно відсалютувавши, вартовий кинувся виконувати наказ.

Усередині бівуака вирувало звичайне похідне життя, проте в повітрі незримо витала гнітюча напруга, що охоплює будь-яке військо напередодні великої битви. Натужений сміх солдатів, які сиділи біля багаття, їхні гучні, але при цьому якісь здавлені голоси, жалібно скрипучі звуки точильних каменів, - все свідчило про те, що до прийдешньої битви залишилися лічені дні. Дбайливо начищена, завжди готова зібрати свою криваву данину зброя терпляче чекала свого часу.

- Схоже вам не до веселощів. - похмуро зауважив Роен. 

- Сам знаєш, коли поруч валандається смерть, гопцювати не тягне. - фиркнув Тіто. - Та й бісові Дикі землі добряче помордували. Ти не уявляєш скількох ми втратили під час перемаршу. 

- Уявляю. - журно запевнив Роен. - Місця прокляті. 

- А його Величність та чаклун окаянний знай собі підганяють. Навіть тіла не закопуємо, кидаємо, наче собак бездвірних. - зло сплюнув Тіто. - Коли щось, я нічого такого не казав. 

Роен запевнено кивнув. 

- Прошу вибачення. Я тут краєчком вуха прочув, що вам поповнення треба, посилення, так би мовити. - безцеремонно втрутився Сигізмунд, поправляючи шаблю, що тарахкаючи волочилася по землі.

- Роене, ти щось чув чи мені приверзлося? - Тіто, дивлячись поверх карлика, метушливо закрутив головою. 

- Годі тобі. - докірливо посміхнувся Роен.