Глава 23.

Глава 23.

- Ми так точно зріжемо? - осадивши змиленого коня, Ліара недовірливо поглянула на Умрода. - Звідки ти взагалі знаєш ці місця, га, гостровухий? Ви ж тільки з нір повилазили. 

- Ось давай тільки без образ. - похмуро вступився Бальгаїт.

- Гостровухий - образа, чи що? - пирхнула чарівниця. - Так ви й є гостровухі. 

Умрод, підвівшись на стременах, зосереджено втупився в далечінь і трохи згодом вдоволено кивнув. 

- Чого мовчиш? - роздратовано запитала Ліара. 

- Туди. - тицьнувши пальцем уперед, Умрод зацьковано закрутив очима.

- Раніше ти трохи балакучіший був. - поглумливо вимовила чарівниця, підостроживши коня. 

До самого обрію, доки засягали очі, простягався вкритий високою травою луг. Хвилі соковитої, густої трави з приємним шелестом перекочувалися під кожним подихом легкого вітру. 

Прокладаючи широку борозну в зеленому, пашіючому ароматами польових квітів морі, врівні з чвалуючим конем чарівниці, мчав Ролох. Немов вірний пес, він ні на крок не відставав від господині, стійко витримуючи шалені, виснажливі гони.

- Вона нас угробить. - не зменшуючи ходу, пробурчав Бальгаїт і, ще міцніше вчепившись у поводи, підстьобнув виснаженого коня. - Вйо! Давай-но, старенька, покажи їм! 

Незабаром вдалині, за невисоким пагорбом, показався невеликий гай. 

Раптово Ліара різко осадила коня і впала на землю. Обхопивши руками голову, вона з криком почала кататися по траві. 

Напівдемон протяжно завив. Бальгаїт кинувся на допомогу чарівниці, але міцні пальці Умрода схопили його за лікоть. 

- Відпусти мене, бо пошкодуєш. - зло прошипів Бальгаїт. 

Умрод розгублено зам'явся, але не відступився. 

- Що?! - Бальгаїт розсерджено відсмикнув руку. 

- Темрява... - ледь чутно прохрипів Умрод. 

Знавісніло розриваючи кігтями землю, Ролох надривно скиглив. 

Дико заверещавши, Ліара уткнулася обличчям у траву та затихла, її тіло ледь помітно здригалося. 

Бальгаїт нерішуче зробив крок уперед і розгублено застиг. 

Чарівниця повільно піднялася. Деякий час вона нерухомо дивилася в бік гаю, потім, несподівано розвернувшись, швидко пішла у зворотному напрямку. Її очі застилала непроникна чорна поволока. 

Умрод злякано позадкував і, спіткнувшись об гарчачого напівдемона, незграбно завалився на спину. 

Не пройшовши й десяти кроків, Ліара зупинилася та впала навколішки. Вчепившись руками в сяючий нашийник і судомно здригаючись від ридань, вона стражденно застогнала. 

Не витримавши, Бальгаїт рвонувся до Ліари. Опустившись на землю, він дбайливо обійняв її за плечі.

Неголосно схлипуючи, чарівниця витерла рукавом заплакані очі: 

- За що мені це? Я так більше не можу. 

- Ти зможеш, їй не перемогти. - ельф добродушно посміхнувся. - Лаго ніколи не здаються. Поглянь на мене. 

- Мені не впоратися. - Ліара журливо похитала головою. - Вона з кожним разом стає сильнішою. 

- Гей, послухай мене. - проникливо прошепотів Бальгаїт. - Ми наздоженемо твоїх друзів, уб'ємо налга і добудемо цю кляту Книгу. Присягаюся своєю безсмертною душею, Руа ніколи тебе не отримає. 

- Ну так, моєю душею точно присягатися не варто, адже вона належить Темряві. - сумно зітхнула чарівниця. 

- Твоя душа належить тобі і лише тобі. - натхненно промовив Бальгаїт і, різко обернувшись до сіпаючого його за сорочку Умрода, скипів. - Та чого тобі треба?! 

Недоумкуватий ельф заблекотав щось невиразне та замахав руками, вказуючи кудись у далечінь, де неясно біліла ледь помітна хмара пилу. Важко відрізненна від повислого над обрієм туманного серпанку, вона повільно наближалася. 

Нашийник на шиї чарівниці оскаженіло виблискував, але, понуро схиливши голову, вона продовжувала залишатися на місці.  

- Ліаро, треба йти. - затрусив її Бальгаїт, намагаючись привести до тями. 

- Навіщо? Нехай усе скінчиться тут і зараз. - відчужено проронила чарівниця. 

- Ні, тільки не зараз і точно не тут. - заперечливо забурчав Бальгаїт та гучно гаркнув. - Ролох! На коня її!

Напівдемон, не зволікаючи, згріб Ліару на оберемок і, не зважаючи на вивірені, хоча й не надто сильні удари по своєму єдиному оку, всадив її в сідло. Таке свавілля з боку Ролоха справило на чарівницю животворну дію і вона, стрепенувшись, міцно вхопилася за поводи. 

- Зась тобі мене торкатися, поганцю одноокий. - крізь зуби процідила Ліара і, під'їхавши до напівдемона, штурхнула його носаком у вухо. 

Замість належної за таку грубість образи, Ролох задоволено загурчав і, покрутившись на місці, щодуху помчав за стрімко від’їжджаючою чарівницею. 

Змилені коні шаленим галопом мчали до ледь виднілих дерев рятівного гаю. Незважаючи на всі зусилля хрипучих, спінених скакунів і безжально підострожуючих їх вершників, стовпи здійманого переслідувачами пилу, невблаганно наближалися. Сліпуче сяючий обруч на шиї чарівниці і далекі, прорізаючі клубливу завісу металеві відлиски сонця, не залишали жодних сумнівів у тому, що це погоня.