Глава 22.

Глава 22.

Вітер сумовито завивав у сутінкових кронах високих дерев, від чого здавалося, що сотні химерних голосів ліниво перегукують одне одного, прагнучи приспати все живе. Сире, холодне повітря осідало на одязі втомлених подорожніх дрібними крапельками води. 

- Може, перепочинемо? - Альдо демонстративно поплескав себе нижче попереку. 

- Згоден із рудим занудою. - похмуро буркнув Стіг. - Он куцан зараз взагалі з коня навернеться. Попереджаю, підбирати не буду, нехай вовки жеруть. 

Трохи позаду всіх, на ширококрупій гнідій кобилі, куняючи носом, скакав, точніше страждав, невпинно буркотючий прокльони Сигізмунд. Час від часу він мішкувато зісковзував донизу, але щоразу дивом схоплювався і, вчепившись у космату гриву бідолашної тварини, вповзав назад у сідло.

Налг, недоладно обхопивши кістлявими руками шию невисокого, битого на всі копита коня, на відміну від карлика, терпів тортури стійко, не зронивши ні звуку. 

- Добре, що Хаган наполіг на тихоходах, а то вже віддирали б цих гарцівників від землі. - Роен, сховавши посмішку, потріпав за гриву біскайця. - Скучив за тобою. 

Шляхетний кінь задоволено зафирчав і бадьоро мотнув головою, відповідаючи господареві взаємністю. 

- Так що з привалом? - вперто наполягав Альдо. 

- Та я не проти, все одно сьогодні до табору не дістанемось. - стенувши плечима, Роен махнув рукою в бік проліска. - Давай отам і станемо, начебто нічогенька місцина. 

Гноми згідно закивали і, бадьоро пришпоривши коней, звернули в бік чорніючої у вечірній напівтемряві галявини. 

Сигізмунд, ледь діставшись до місця ночівлі, з гучним охканням сповз на землю та, розпластавшись на мокрому килимі лишайнику, безглуздим поглядом уп’явся у гілки навислого над ним старого дуба. 

Налг підійшов до карлика й обережно понюхав його волосся. Сигізмунд пронизливо заверещав і, підскочивши наче очманілий, сховався за огрядним крупом гнідої кобили. 

- Примірюється сконав ти чи ще треба трохи почекати. - Стіг єхидно зиркнув на карлика, який боязко визирав з-за хвоста животини. 

Налг незворушно розгріб кігтями прим'ятий Сигізмундом лишайник і, відкопавши невеликий блідо-зелений гриб, махом закинув його собі до рота. 

- Наступного разу це буде не поганка, а твоя пуста довбешка. - знущально застеріг Стіг. 

- Іди знай, що в голові цієї мацапури. - буркнув Сигізмунд, не поспішаючи виходити з надійного укриття. 

- Треба знайти сухий хмиз, тут усе звогчіло до дідька. - Роен роздратовано штурхнув ногою купу гнилої ламані. - Альдо? 

- Нехай тут сидить, я піду. А то знову зшукає лихо на свою дупу, вихлебтуй потім. - воркнув Стіг.

- Я з тобою. - несподівано зголосився Сигізмунд, нашорошено поглядаючи на налга, що мирно розвалився на лишайнику.

- Е ні, з облупком не піду. - запротестував гном. 

- Стіге. - Роен виразно нахмурився. 

- Гаразд, ходімо. Тільки дивись мені, куцан, як зжере тебе якась тварюка - потім не скаржся. - сердито попередив гном. 

- Дивись, щоб я нікого не зжер. - Сигізмунд бравурно поплескав по довгих, волочащихся землею піхвах подарованої Хаганом шаблі. 

Стіг жалібно подивився на Роена, але той лише співчутливо розвів руками. 

Ледве спини добувачів хмизу зникли в лісових хащах, Альдо крадькома підійшов до Роена:

- Наш дивакуватий приятель не втече? 

- Куцан, чи що? Та плювати, нехай забирається. - хмикнув Роен. 

- Даар, налг. - серйозно прошепотів Альдо. 

- Та зрозумів я, жартую. Сам про це думаю. Ми ж його не прив'яжемо до дерева. - Роен невпевнено почухав потилицю і, прочитавши на обличчі гнома сумнів, пробурмотів. - Та ні, в'язати точно не будемо. 

- Тобі вирішувати. Не будемо, значить не будемо. Завтра віддамо його Джекілу та й все - прощавайте Дикі землі. - Альдо помітно повеселішав. 

- Я б залюбки, але, боюся, доведеться повертатися за Ліарою. - схвильовано нагадав Роен і на мить у його очах промайнув острах втрати. 

 - Як скажеш, друже, я з тобою. - перервавши тяжке мовчання, гном поплескав Роена по грудях. - З нею все гаразд, ти ж знаєш цю бестію. 

У верховітті старого дуба пролунав гучний шелест і з пронизливим, ріжучим слух карканням, у потемніле небо злетіла зграя ворон. Голосно ляскаючи крилами й нестерпно галдикаючи, птахи закружляли над галявиною, аж поки раптово не розчинилися в ночі. Над лісом нависла гробова тиша... 

- Т-с-с. - зашипів Сигізмунд, приклавши до губів палець. - Чуєш?

Гнила гілка глухо хрупнула під ногою зупинившогося Стіга. 

- Он там. - карлик метушливо замахав рукою, показуючи кудись у гущину дерев. 

Гном напружено прислухався. З темряви долинули ледь помітні відгомони дитячого сміху. Манливі, зачаровуючі своєю чистотою звуки закрутилися в голові, огортаючи незбагненною, м'якою теплотою.

Промоклий, важкий одяг раптом став затишним, невагомим, немов подих літнього світанку. Ноги Стіга, окрилені почуттям нескінченного блаженства, безтурботно понесли його назустріч дивним, принадним голосам.