Глава 21.

Глава 21. 

Непроникна, кромішня темрява свинцевою тяготою накотилася на набряклі, ледь розмружені очі Ліари. Обережно обмацавши закипілу кров'ю потилицю, вона мимоволі скривилася від тупого, гудючого болю. 

Спершись рукою об стіну, чарівниця насилу підвелася та, похитуючись, зробила кілька несміливих кроків. Раптово її голову обійняли млості, ноги зрадницьки підкосилися і вона безпорадно впала на підлогу. 

Жадібно хапаючи ротом повітря, Ліара відчула, що непритомніє. Інстинктивно потягнувшись до горла, вона намацала щільно стягнуте кільце металевого нашийника. Повільно провівши тремтячими пальцями його холодною поверхнею, чарівниця наразилася на зазубрені грані виритуваних символів, що випромінювали ауру, характерну для заслон, обмежувачів та інших стримувальних заклять. 

 Вчепившись двома руками в гострі криси металу, Ліара з божевільним криком спробувала розімкнути проклятий обруч, від чого голову негайно пронизав пекучий спалах болю. Перед її очима вихором промайнуло все життя, безперервний потік обличь і подій, які з дивовижною виразністю виринали з надр пам'яті. Жінка в білій накидці відчиняє важкі, вкриті іржею двері і, ховаючись від сторонніх поглядів, крадькома притискає заплакану Ліару до грудей, її обличчя на мить постає з густої завіси темряви... Елішва... Її сумні зелені очі дивляться кудись у далечінь і розчиняються в серпанку нового образу, спливаючого з глибин свідомості. У довгій, виглядаючій нескінченною плетениці подій воскресли давно забуті спогади, дбайливо збережені в найвіддаленіших куточках душі чарівниці. Широкий, квітучий луг, на якому Ліара разом із батьком збирають цілющі трави, він дбайливо бере її за руку та тихо розповідає, як готувати відвар від втоми.  І неважливо, що саме він каже, важливо, що він поруч, що все буде добре... Ось тільки в його погляді прослизає ледь відчутна тривога, ледь помітний смуток... Бачення потьмяніло, закрутилося туманним вихором і зникло, поступаючись місцем наступній низці захоплюючих розум подій...  Білясті очі ельфа, несамовито гавкаючі пси, жах, від якого холоне серце... Кістляві, сковуючі мертвою хваткою руки напівдемона... Спотворене передсмертною гримасою обличчя Елішви... Її бездиханне тіло... 

Ліара завила від наплилого хвилею відчаю, від безсилої, спустошливої люті!

Віднайти матір, щоб тут же втратити її назавжди?! На власні очі побачити її мученні судоми, її останній подих! Що за зіпсоване, жорстоке чудовисько вигадало такі тортури?! Хто на небесах настільки безжальний насолоджується чужими стражданнями?! Боги несправедливі! Життя несправедливе!  Світ несправедливий! 

Ліара, зчепивши зуби, вдарила кулаком у стіну. Кісточки її пальців закровоточили, але пульсуючий глибоко в серці біль не відступив. По щоках та підборіддю чарівниці тонкими струмками потекли гіркі, пекучі сльози, у грудях боляче защеміло. 

Уже нічого не виправити, не повернути! І в усьому винна вона - Ліара! 

Раптом в очах чарівниці потьмарилося, в голові виразно пролунав гучний гуркіт, слідом за яким почувся настирливий, клацаючий шурхіт. Тріскучий, монотонний до обриді, він посилювався з кожною миттю, немов хтось наближався. Усе ближче й ближче...

Звук припинився. Почулося віддалене, деренчливе відлуння: «Вклонися Темряві... Вклонися Руа...» . 

- Іди до біса! - закричала Ліара, міцно обхопивши руками голову. 

«Вклонися Темряві... Вклонися Руа...». - наполегливо гудів голос. 

- Забирайся, тварюко! - заридала чарівниця. 

«Вклонися... Вклонися... Вклонися...». - голос стукав немов молот, прагнучи проломити розтрісканий панцир глузду. Ще трохи і крихкий захист смертного створіння впаде, відкривши дорогу вічному, первородному єству Темряви.

Біль у скронях Ліари пульсував з такою силою, що вона повалилася на підлогу і, дряпаючи її нігтями, забилася в агонії. Нестямно волаючи, кусаючи до крові губи, чарівниця благала про смерть, про її вічний, холодний спокій. 

«Вклонися... Вклонися... Вклонися...». - уже зовсім близько гуркотів голос. 

Безпросвітна, чорна імла в голові Ліари замерехтіла, і на мить у свідомості постало вродливе, облямоване вогненно-рудим волоссям обличчя Елішви, її сумні зелені очі. Лагідно посміхаючись, вона повторила сказані на їхній першій та, на жаль, останній зустрічі слова: «Ти можеш протистояти Темряві...». 

Ліара вхопилася за образ матері, як за рятівну нитку, витягаючи свій розум із задушливих обіймів мороку. «Ти можеш протистояти...», «ти можеш...», заглушуючи гнітюче бурмотіння Руа, слова Елішви звучали дедалі голосніше. 

«Протистояти Руа... Протистояти Темряві... Протистояти всім... Протистояти...» . 

- Забирайся! Геть!  - Ліара несамовито заричавши, схопилася на ноги. - Ти ніколи мене не дістанеш! Ніколи! 

Задихаючись від гніву, чарівниця продовжувала кричати, вени на її шиї роздулися, налиті кров'ю, повні ненависті очі люто палахкотіли. 

Раптово голос замовк, немов розчинився, змінившись дзвінкою, приголомшливою тишею, крізь яку слабко пробивалися відгомони далекого, затихаючого шереху. 

Ліара зрозуміла, що Темрява відступила. Сьогодні вона виграла битву, але не війну. Руа намагатиметься знову і знову, доки не вбере в себе її душу, доки не отримає всю владу над її тілом. І тоді...