Глава 19.

Глава 19.

Ліара прокинулася від нестерпного скрипу кігтів по гладкій мармуровій підлозі, від якого крутило зуби. Насилу розтуливши повіки, вона спробувала поворухнутися, проте тіло, відгукнувшись тупим болем, відмовилося підкоритися. Кістляві й гнучкі немов гілки дерев руки бридкої почвари, безжально впившись у шкіру чарівниці мертвою хваткою, тримали її у висячому положенні.

- Ролохе! Коли-небудь я вирву тобі кігті! - мелодійний жіночий голос луною рознісся по залі. 

Тварюка протестуючи загурчала і, випустивши чарівницю, всілася за її спиною. Покрите дрібними наростами, сутуле тіло Ролоха, спираючись на непропорційно довгі, незграбні руки, злегка тремтіло. Його потворна, жилава морда, догідливо схилившись, упиралася масивним підборіддям у горбистий грудний виступ. З-під широкого, нахраписто випнутого вперед чола, визирала цятка єдиного, оточеного зрощеними повіками ока, що продовжувало уважно стежити за кожним рухом чарівниці.   

- Що ти зі мною зробив?! Я не відчуваю ніг! - Ліара марно намагалася піднятися. 

   Вузькі ніздрі Ролоха роздулися прозорими пухирями і з гучним пирханням випустили струмінь каламутно-зеленої пари. 

- Не хвилюйся, це мине. - улесливо промовила ельфійка в білосніжній туніці, граціозно схилившись над Ліарою. Її вродливе, облямоване вогняно-рудим волоссям обличчя розпливлося в доброзичливій усмішці. 

- Дихнув на мене, поганцю?! Га?! - не заспокоювалася чарівниця, ігноруючи ввічливе запевнення рудоволосої. 

Ролох загрозливо сіпнувся, але ельфійка, витягнувши долоню, наказала йому залишатися на місці. 

- Я тебе питаю, падло однооке! -  розлютовано заволала Ліара. 

- Припини! Він тобі не відповість! - сердито вигукнула рудоволоса. 

- Ну от, це вже краще, а то розцюцюкалася, корчиш із себе невинну ягничку. - чарівниця гнівно звела брови. - Зараз, напевно, має прозвучати: «де я» і «хто ти»?  Але я запитаю по-іншому - якого дідька?! 

- Я краще відповім на те, що мало б прозвучати. Ти в Храмі Каїсси, я Елішва, Верховна жриця. - рудоволоса ельфійка витримала довгу паузу та, змінившись в обличчі, додала. - І, що б не ходити коло та навколо, - я твоя мати.

Надривний, істеричний регіт чарівниці розкотився величезною залою Храму, відбиваючись багатоголосим відлунням від його мармурових, чарівливо мерехтючих у сяйві свічок стін. Пориваючись високо під купол, сміх то стихав, то наростав із новою силою, шалено завиваючи під склепіннями гордовитої божественної обителі, паплюжачи її своїм неприхованим презирством.

- Ти знущаєшся, так? - від сміху на очах чарівниці виступили сльози, змішана гримаса злості та, водночас, нестримних веселощів, спотворила її обличчя. - Точно знущаєшся. 

Не в силах зупинитися, Ліара продовжувала реготати, поки її не скорчило від болю. Чарівниця, схопившись за поперек, ледь чутно підвивала від пекучої різі в животі. 

- Гостровуха, у тебе немає дзеркала? Подивися на себе і подивися на мене, «мамо». - Ліара, не в силі більше сміятися, завалилася на бік. - Усе, не можу.

Жриця, не повівши бровою, терпляче почекала, поки чарівниця заспокоїться, потім, принадливо посміхнувшись, простягнула їй руку:

- Правду кажучи, я очікувала гіршого. 

- Ага. - Ліара знехотя прийняла допомогу ельфійки і насилу піднялася. - Тепер не знаю вбити тебе чи обійняти. Це ж треба таке ляпнути. 

- Серйозно. - Елішва пильно подивилася в очі чарівниці. 

- От тільки не починай, я не витримаю. - Ліара виразно глянула на жрицю. - Моя мати померла. 

- Це тобі батько сказав? Я його не звинувачую. - м'яко промовила Елішва. - Просто вислухай мене. 

- У мене є варіанти? - чарівниця похмуро зиркнула на застиглого немов кам'яна статуя Ролоха. 

Елішва, не вимовивши жодного слова, приспустила накидку трохи нижче лівої ключиці, оголивши невелику родиму пляму у формі півмісяця. 

Потягнувшись рукою до ошелешеної Ліари, вона обережно відтягнула комір її сорочки. Рівно в тому ж місці у чарівниці виявилася точнісінько така сама, тотожна за формою та розміром відмітина. 

- Припустимо. - Ліара рвучко відсторонилася і розгублено знизала плечима. - Навіть якщо це не збіг...

- Це не збіг. - перепинила жриця. - Наберися терпіння і ти все зрозумієш. Якщо захочеш засудити мене, зненавидіти - твоє право, але я маю пояснити. 

Ліара знехотя кивнула. 

- Мені доведеться почати здалеку. - голос Елішви зазвучав тихіше. 

- Тоді не завадить присісти, бо твій пес схоже перестарався з хваткою. - чарівниця сердито пирхнула. - Голова досі ходором ходить. 

Ельфійка мовчки попрямувала до масивного кам'яного вівтаря, перед яким стояла довга, різьблена лава. 

- Ну хоч так. - буркнула Ліара, хитко крокуючи за жрицею. 

- Я знаю навіщо ти тут, знаю про Книгу, налга. Усе пов'язано: наш вихід на поверхню, повернення до Регаласу, ти... Все. - спокійно вимовила Елішва. 

- Це ти так пояснюєш? - зі знущанням зауважила Ліара.