Глава 16.

Глава 16.

Даград - велична столиця Манори, відрізана Дикими землями від показних розкошів, згубного марнославства й безпутності Веллору, якнайліпше відповідала тяжкій вдачі своїх мешканців, їхньому суворому, хоч і не позбавленому деякої привабливості, способу життя.

Масивна фортечна стіна кам'яною стрічкою підперізувала місто між стрімких скель, вкриваючи від стороннього погляду гострі шпилі черепичних дахів, які увінчували будинки, що відчайдушно тулилися один до одного. Незліченні лабіринти вузьких, укритих дерев'яними настилами вулиць, спліталися у величезне павутиння, в якому з легкістю міг загубитися не тільки зайшлий люд, а й не надто кмітливі місцеві жителі. 

Манорійці здебільшого були нащадками каторжників-утікачів, убогих волоцюг та ловців удачі, які здавна стікалися з усього королівства: хто ховаючись від каральної руки закону, хто шукаючи роботу на копальнях, а хто і жадаючи легкої наживи з негожих промислів, що завжди пишніли в таких «розвеселих» місцях. Згодом гірнича справа, в купі з працьовитістю та невибагливістю місцевих жителів, принесла Манорі якщо не процвітання, то вельми стале, за мірками королівства, благополуччя. Даград розростався і міцнішав, разом з ним зростали й апетити його правителів, останній з яких, лорд Вільфред, практично відкрито кидав виклик неподільній владі короля Едегора. 

У своїй більшості манорійці, як і всі нащадки переселенців, вкрай підозріло ставилися до чужинців, побоюючись, що ті займуть насиджені ними місця, як свого часу це зробили їхні власні предки.

Таким Даград був споконвічно: войовничий, норовливий, непоступливий… 

- Якого дідька?! - не втрималася Ліара, тільки-но вибравшись на поверхню серед руїн покинутого будинку.

Із заваленої балки на чарівницю презирливо покосилася худюща, жорстоко пошарпана життям кішка. Тварина, що виглядала гірше за будь-якого демона Хаосу, загрозливо зашипіла, хрипко нявкнула і, вигнувши облізлу спину, шмигнула в запорошений отвір. 

- Це точно той самий великий Даград? - Роен здивовано озирався навколо. - Мáрате? 

- Коли я був у місті востаннє, тут було поприбираніше. - крадій розгублено почухав потилицю. 

Даград більше скидався на поле битви богів, ніж на благословенне стародавнє місто.

Куди не подивись, погляд натикався на зруйновані вщент будинки, над якими височіли могутні стовбури давно мертвих дерев. Їхнє неживе, велетенське коріння виривалося на поверхню і, простромивши дахи, знову зникало у надрах землі. 

Місцями, просто посеред вулиць, утворилися глибокі, наповнені водою ями, в які сповзали дерев'яні настили, що надавали Даграду видимого відчуття порядку і так вигідно відрізняли його від глейкого болота веллорійських підворіть. 

Руйнування та занепад панували в місті, але без характерних ознак занедбаності, а скоріше перероджуючі, спрагнені згладити все те безсоромно нагромаджене людиною, що, як дрібний, капосний паразит, наважилося зайняти місце справдешнього творіння господаря. 

- Схоже про це ти бубонів зі своїм: «Регалас прокидається»? - Роен обернувся до Умрода, однак від того й слід загув. - Куди він подівся? 

- Не знаю, я йому не нянька. - буркнув Стіг, тримаючи під лікоть брата. - Треба поквапитися, Альдо зовсім зле. 

- Мені нормаль... - почав Альдо, проте його коліна підігнулися і він повиснув на руках Стіга. 

- Ходіть за мною, схрон недалеко. - Мáрат побіжно озирнувся і квапливо покрокував уперед. 

...Голосно заскрипівши іржавими петлями, двері зачинилися.  Кислуватий, прілий запах різко вдарив у ніздрі, змушуючи морщитися від відрази. 

- Звикнете. Тут була сироварня. - Мáрат запалив смолоскип, і просторе, позбавлене вікон сховище освітилося мерехтливим вогнем полум'я. 

- Більше скидається на бойню. - Стіг дбайливо опустив брата на пошарпане дерев'яне ліжко. 

- Схрон, як схрон. - знизав плечима Мáрат. 

- Та байдуже. - Роен схвильовано подивився на Альдо, який тихо стогнав, закотивши очі. - Чим ми можемо допомогти?

- Ви мені дуже допоможете, якщо не будете плутатися під ногами і приведете барана або козла. Тварину, живу. - Ліара вкотре змочила голову гному якимось нудотним зіллям і суворо подивилася на Роена. 

- Тварину? Навіщо? - Роен витріщився на чарівницю, не розуміючи, жартує вона чи говорить серйозно. 

- Треба, для Альдо. - пом'якшившись, пояснила Ліара - Тільки корову чи коня не тягніть, бо не влізуть. Треба меншого когось, але не дуже дрібного. 

 - Гаразд, тварину так тварину. - Роен, прямуючи до дверей, махнув рукою Стігу і Мáрату. 

- Легко сказати, та важко зробити. У місті животину мало хто тримає, навіть собаки миршавого не знайдеш, дорни їх жеруть радше поросятини. Хіба на ринку глянути, може знайдемо кого. - Мáрат почухав потилицю та побрів за Роеном. 

- Я залишуся. - рішуче заявив Стіг і, зловивши запитальний погляд чарівниці, додав. - Раптом допомога знадобиться. 

- Нехай лишається. - коротко кивнула Ліара і вичікувально подивилася на двері. 

- Меч треба зоставити, не можна з ним. - Мáрат окликнув Роена. - Загребуть, якщо на патруль натрапимо. Такі порядки.