Глава 15.

Глава 15.

Ніч видалася холодною і дощовою. Крижаний, пронизливий вітер розлючено шарпав крони дерев, наповнюючи околиці неприємним мокрим шелестом. Розм'якла глиняна дорога перетворилася на суцільне болото, що супроводжувало кожен крок коней мерзенним чвакаючим звуком. 

Зневажаючи негоду, біскайці впевненою, важкою ходою просувалися вперед, у той час як у їхніх менш шляхетних родичів, що несли на собі представників крадійської гільдії, копита раз по раз воліли роз'їхатися врізнобіч.

Діставшись до нічим не примітного та, здавалося, покинутого двору, Хаган спішився і постукав у вікно занехаяної халупи. Невдовзі потому з дверей вийшов невисокий, напівроздягнений дідуган у коротких полотняних штанях. Не промовивши жодного слова, він підійшов до закритого залізною заслоною колодязя, відчинив іржавий комірний замок та повернувся до хати. 

Хаган ривком стягнув на землю масивну кришку, під якою відкрився отвір, що зяяв непроглядною чорнотою. Крадій надійно прив'язав до воріт колодязя шнурову драбину і скинув її вниз. 

- Роззувайтеся, там вода - порадив Хаган, знімаючи взуття. 

Стискаючи зубами халяви чобіт, злодій ухопився за розгойдувану драбину і за кілька миттєвостей зник у темряві кам'яної шахти. 

Порада Хагана виявилася вельми корисною, оскільки холодна вода колодязя піднімалася десь до колін людини середнього зросту, а у випадку з гномами і того вище. Як на зло рука Альдо, який спускався останнім, зрадницьки зісковзнула з мотузки і він приземлився трохи жорсткіше, ніж йому б того хотілося. 

- Останнім часом я занадто часто став стирчати в підземеллях.  - сердито пробуркотів Альдо, натягуючи чоботи. - Уся дупа відсиріла, скоро на ній гриби попроростають. 

- Ти хіба не гном? - у тоні Хагана ледь учувалося глузування.

- То що? - Альдо насупився.

- Гноми живуть у підземеллях. - незворушно зауважив Хаган.

- Крадії живуть у в'язницях. - саркнув Альдо. 

- Тільки дрібні. - самовдоволено хмикнув Хаган. 

- Папá, буде тобі, біду накличеш. - втрутився Бенат, потягнувши батька за рукав. - На нас чекають.

Хаган, поправивши плаща, знехотя пішов за сином.

- Кляті крадії. Хай вже старий, але якого дідька з нами товстюган поплентався? Я мовчу вже про цього бугая кудлатого. - Стіг кинув косяка вслід трьом злодіям, які спокійнісінько крокували вузьким темним проходом.

- Людина не владна вибирати свою вроду, так само як і своє нутро. - не повертаючи голови, голосно промовив Мáрат.

- Треба ж який вухатий, філософ недороблений. - пробубонів Стіг, різко ляснувши пальцями по своєму підборіддю.

- Ти хочеш його прирізати? Цей твій жест. - Ліара суворо подивилася на гнома. 

- У ріденських гномів цей жест означає: пішов туди, де в Альдо скоро гриби попроростають. - заспокоїв чарівницю Роен. 

- Може й хочу, ще не вирішив. - буркнув собі під ніс Стіг. 

Чарівниця зробила вигляд, що не почула слова впертого гнома, та поспішила навздогін за зникаючими в потемняві спинами крадіїв. 

Вологе, несподівано тепле повітря підземелля душів затхлим запахом гнилі та вогкості. Тісний, низький прохід, що нагадував тунель занедбаної шахти, звивався, немов знавісніла від остраху змія; його положисті, заломисті підйоми змінювалися крутими спусками, які неухильно уводили стежку все нижче під землю. 

Крізь криві склепіння стелі місцями пробивалося довге, тонке коріння дерев, що спліталося в густі, важкопрохідні зарості. 

Після виснажливого петляння задушливим, просоченим вологою лабіринтом, за черговим поворотом відкрилася простора, залита тьмяним світлом печера. Немов комора запасливого купця, вона була завалена паками тюків, лляними лантухами, дубовими діжками, глиняними горщиками та іншим крамарським скарбом.

В одній з таких куп, насвистуючи веселу мелодію, копався невисокий, кремезнуватий силует. Почувши кроки, що наближалися, загадкова постать, не припиняючи свого заняття, привітно махнула рукою. 

- Де ці кляті сандалі?! Їх уже сто років ніхто не носить, але ж ні - цьому жирному виродку, бачте, нема в чому до мильні ходити. - мелодійний, глибокий голос приземкуватого силуету луною рознісся по печері й у відблиску полум'я лампади розсипалися білі пасма його довгого волосся. - Ах ось ви де!

Стіг, наче чмелений, вирвався вперед і, підскочивши до незнайомої постаті, проворкотів томним голосом:

- Мадам, дозвольте відрекомендуватись… Стіг.

- Чого?!  - обурено скрикнув мелодійний голос. 

- Ой тьху, карлюк! - відскочивши, зарепетував Стіг під супровід розкотистого реготу Альдо. - Ще й сивий, фе! 

- Я не сивий, я білий. Природний блонд. - карлик манірно поправив волосся. - І, до речі, виховані люди кажуть - маленька людина. 

- Де Стіг, а де виховані люди! - очі Альдо сльозилися від сміху. - Але ти не сердься, він тебе з гномкою переплутав. 

- Із гномихою?! Мене?! - карлик розгнівано затрусив кулаками. - Це обурливо!