Глава 14.

Глава 14. 

Даград, столиця Манори, був другим містом королівства Треуран не тільки за розмірами, а й за значенням. Лорд Вільфред, користуючись віддаленістю від Веллору, неподільно володарював на місці, не оглядаючись на престол. Після розриву торговельних зв'язків зі столицею Треурану через так звану «непрохідність Диких земель», Манора лише формально залишалася частиною королівства. Кидати відкрито виклик Його Величності і проголошувати незалежність, на думку лорда Вільфреда, не мало жодного сенсу та загрожувало непередбачуваними наслідками. Таким чином, король Едегор вдавав, що не помічає суверенного статусу Манори, а лорд Вільфред, своєю чергою, офіційно залишався його вірним васалом, не надсилаючи до  скарбниці сюзерена жодної монети. 

Благословенна богами, самоправна столиця Манори безпардонно простерлася підніжжям велетенської гори Дагра, на честь якої й отримала свою назву. Величезне, розбуяле за кілька останніх століть місто з такою запеклістю втискалося в гору, яка дбайливо його прихистила, що здавалося ось-ось виштовхне її кудись за край світу. 

Високі стіни Даграду, ніби вінця переповненої чаші, вже не могли стримати розшалілу бистрину життя міста, розплескавши її по околицях безліччю селищ і безладно порозкиданих хуторів. 

Загубитися в приміській метушні чотирьом мандрівникам не склало жодних труднощів.  У стовпищі стихійних ринків, ярмарків, закусочних та вуличних вистав під стінами Даграду легко могло розчинитися середніх розмірів стадо тролів, і ніхто б не звернув на них ані найменшої уваги. Патрулі дорнів та манорійців байдуже соталися в лабіринтах лотків, возів і нагромаджень найрізноманітнішого мотлоху, мимохідь привласнюючи з прилавків обурених крамарів зверху лежачі наїдки та дріб’язок.

Хвиля безладдя і попускання, що панували в передмісті, безсило розбивалася об хвилеріз міської брами, яку ретельно охороняли озброєні манорійські солдати, що суворо оглядали будь-кого, хто мав намір пройти за фортечні стіни. Трохи в глибині внутрішнього двору, за першою шерегою вартових, розташувався цілий загін дорнів, які повторно, на власний розсуд, відсортовували тих, хто в'їжджав, для додаткової перевірки. 

- Що тепер? - Альдо спохмурніло подивився на Роена. - Який план? 

- Та які проблеми? - поглузував Стіг. - Вдираємося, кладемо акуратненько вояцтво, беремо наше звірятко і даємо драла. 

- Добре, план самогубства в нас уже є, а як щодо іншого плану? Такого, що б у нас усе залишилося на своїх місцях, а не ген як у тих. - Альдо махнув рукою, вказуючи на звислі з фортечних стін ланцюги, на яких одна над одною, наче намистини, були нанизані відрубані голови.

- Може даси трохи часу обмізкувати? Ти такий рвучкий став, смиканий. - усміхнувся Роен підбадьорюючи друга. 

- А як тут не смикатися? Я з вами, хоча моя думка не змінилася. - поморщився Альдо - Але я піду до кінця, ти ж знаєш. 

- Знаю. - Роен вдячно кивнув.

- Ну ви поки тут розбирайтеся з планом, а я ненадовго відлучуся. - Ліара раптово зісковзнула з коня і, не чекаючи на відповідь, зникла в натовпі.

Через деякий час чарівниця повернулася вже в супроводі неохайно одягненого недолітка, на вигляд ледь старшого десяти років. 

- Це Пантелеймон, - випередила Ліара невисловлені запитання, що застигли на обличчях Роена і гномів. 

- Пантелеймон? - Роен недовірливо повів бровою. 

- Дідько! Збрехав, га? - Ліара з докором подивилася на усміхнену фізіономію недолітка і сама ж відповіла. - Звісно збрехав. Ех, відзвичаїлася я від даградських фортелів. 

- Мадам, я Пантелеймон! Божуся пупом. - хлопчик манірно вдарив чолом.

- Пупом? Хе-хе. - засміявся Стіг, але зараз же потупився під суворим поглядом чарівниці. 

- Ти не пащекуй, веди давай. - скомандувала хлопчиськові Ліара і ледь помітно всміхнулася. - Пантелеймон. 

- Слухаюся, мадам. Токмо завдаток наперед. Як домовлялися, десять шелягів. - хлопчик гримасуючи простягнув руку. 

- Десять? Домовлялися на п'ять. Обдурити вирішив? - Ліара суворо примружилася. 

- Тітусю, Ви мені руку аж-аж як скалічили. - хлопчик замахав почервонілим зап'ястям і голосно шмигнув носом. - У Вас хватка, як у ведмедя. Треба приживити дрібка за душевну й плотську поруху. 

- Я тобі по лобі зараз як приживлю! Ти гаманець мій хотів поцупити. Скажи спасибі, що відбувся крихітним синцем. - пригрозила Ліара. 

- Так Ви, тітусю, самі пентюхою скинулися. Певне навмисно на бік нахлучили. Як було супротивитись? - насупився хлопець. 

- Пентюхою. Хе-хе. - гигикнув Стіг, але знову потупився під похмурим поглядом чарівниці. - Усе, усе, мовчу, більше ні слова, божуся пупом. 

- Мені потрібен був злодюжка, щоб знайти одну людину, яка може нам допомогти. Я цього обихвіста наче на живця й зловила. - пояснила Ліара, спіймавши на собі нерозуміючий погляд Роена. 

- Отож-бо, на живця, ніби рибину якусь. - обурився недоліток, витираючи умазаним рукавом замурзане чоло, від чого те стало ще бруднішим. 

- Яку людину? - поцікавився Роен, усе ще не розуміючи, що відбувається.