Глава 13.

Глава 13.

Після гнітючої напівтемряви вогняної вежі, променисте світло сонячного дня змусило четвірку мандрівників швидко забути всі пережиті тривоги і повернуло їм непоганий настрій. 

На щастя, всупереч загальним побоюванням і запевненням Стіга, що коней «точно увели недогризки голомозі або зжерли тварюки дикі», не справдилися - біскайці були саме там, де їх залишили. Побачивши господарів, коні надривно зафоркали і метушливо замотали гривами. Складно було сказати, чого було більше в цих вихилясах благородних тварин - радості зустрічі чи докору за те, що їх кинули напризволяще.

Підійшовши до біскайців, Роен зі здивуванням виявив нерухомо розпластаних у багнюці Уттера і Баттера. Гномів, навпаки, зовсім не спантеличила присутність кобольдів, і з посмішками «я ж казав» вони заходилися шарпати дурисвітів, з'ясовуючи, живі ті чи врізали дуба. 

- А-а-а-а, матусю, я більше так не буду, це все Батті… - у маренні застогнав Уттер, потім, розплющивши очі, побачив перед собою бородату фізіономію гнома і знову вирубився. 

- Батті?! А ти значить Утті?! - весело заіржав Альдо, телепаючи кобольда. 

- Підйом, Батті! - знущально вискалившись, Стіг штовхнув Баттера. Той перевернувся на бік і, намацавши величезну, на пів чола, гулю, голосно заохав. 

Уттер, тихо скимлячи, доторкнувся до величезного синього фінгалу, що красувався під запливлим оком, і жалібно заскиглив. 

- Утті, Батті… Що ви тут робите, дурисвіті лисі? Мабуть, на коней поласилися? - Стіг глумливо клацнув пальцем по носі Баттера.

- Не називай нас так, ти не матуся. - насупився Баттер і, схопившись за голову, завив - У-у-у-у, як болить! 

- Поки ви там із чаклуном ляси точили, ми, між іншим, за вашими шкапами назирали! - сердито забурчав Уттер - Так би мовити, добру справу робили.

- Думаєш, я тобі повірю,  мордо брехлива? - презирливо скривився Стіг. - Та швидше чорти свої роги зжеруть, ніж кобольд добру справу зробить!

- Ах ти, дилда руда! Я не винен, що ваші шкапи навіжені! Ми тільки глянути хотіли, чи все гаразд, а вони лигаються! - Уттер гнівно затрусив кулаками. 

- І що ж за падлюча худоба, підпустили нас значить, а потім – лусь! - і копитом у кумпол! Їм би по Хаосу демонів кружити, а не по землі тупцятися! - обурено зарепетував Баттер, після чого знову стиснув руками голову і жалісно заквилив. 

- За язиками слідкуйте, дурисвіти! - пригрозив Стіг лагідно погладжуючи свого коня. - Гарна конячка, розумна, знає, що бридким лисим кобольдам треба одразу по лобі вмазати, а потім розбиратися чого вони там хотіли.

- Норов у цих тварюк паскудніший, ніж у гномів. - Уттер боязко покосився на біскайців. 

- Ще раз блявкнеш гидоту про конячок - відірву вухо! - пообіцяв Стіг. 

Уттер, розуміючи, що подальші сперечання можуть закінчитися для нього щонайменше стусанами, а може й чимось гіршим, притих. Потираючи заплиле око, він беззвучно ворушив губами і похмуро сопів.

Але тут уже розходився Баттер, якому ударом по голові схоже геть відбило інстинкт самозбереження. 

- Несправедливо! Ми заслужили винагороду за тяжкі клопоти! Витрачений час вартий добрячого срібняка, а може й двох! - завищав кобольд, знавісніло бризкаючи слиною. - А ще за шкоду від копитних ваших психічних!  Може нам зілля якісь потрібні від каліцтв! 

- Сказився. - Альдо покрутив пальцем біля скроні. - Таке не лікується. 

- Пропоную прив'язати їх до дерева і залишити стерв'ятникам або хто там першим дістанеться. Он як бідолахи страждають, зовсім макітри подірявились. - Стіг грізно насупився.

- Пропоную відпустити їх, нехай забираються. - втрутився Роен, поки гноми не вчинили розправи над далекими родичами. 

- Відпустити?! Без компенсації?! - заволав Баттер, який остаточно втратив зв'язок із реальністю. 

- Зробимо простіше. Рахую до п'яти, і якщо я закінчу, а ви все ще будете тут - перетворю вас на щурів або хробаків. Ні, мабуть відправлю прямісінько в Хаос. - Ліара задумливо погладила підборіддя. - Хто тут хоче в Хаос? Раз... два...

Не встигла чарівниця закінчити рахунок, як кобольди дружно підхопилися і, забувши про тяжкі каліцтва, які належало компенсувати дзвінкими монетами, щодуху чкурнули до найближчих заростів. Дві гладкі, наче коліна, лисини, виблиснувши сліпучою білотою, зникли в гущавині лісу.  

Однак за мить із чагарів висунулася голова з величезною гулею і верескливо заволала:

- Так я не зрозумів, нам заплатять чи ні?!!!! 

Важкий камінь, що просвистів поруч із маківкою кобольда, прозоро натякнув, що нагороди чекати не варто, і гілки кущів із шелестом зімкнулися. 

***

На третій день переходу, коли негостинна вежа чаклуна і все, що в ній сталося, залишилося далеко позаду, Червоні гори стали помітно нижчими, потім змінилися пологими пагорбами і нарешті плавно перейшли в безкраї заливні луги. 

Однак радість подорожніх від того, що вони вибралися з суворих обіймів скелястих вершин, швидко зійшла нанівець. Красива, квітуча долина виявилася геть перетята річками і заболоченими озерами, тож доводилося більше брести, ніж пересуватися твердим ґрунтом.