Глава 12.

Глава 12.

Кімнати, в яких розмістили мандрівників, були більше схожі на величезні чернечі келії, ніж на звичайні почивальні. Їхнє убоге умеблювання і жорстке дерев’яне мостіння не обіцяли ані затишку, ані солодкого сну. Однак, звиклі до тягот і негараздів подорожі, Роен і гноми не бідкалися на долю, а з вдячністю приймали все, що було хоч трохи зручніше за сиру землю просто неба.

Серед ночі Роена розбудив тихий скрип. Вмент намацавши меч, що лежав біля узголів'я, він безшумно вислизнув із ліжка. 

У відблиску полум'я свічки на мить сяйнули два білих кола. 

- Хто тут? - прошепотів Роен, намагаючись хоч щось розгледіти крізь морок. - Виходь. 

- Смерть... помреш... помреш… - з темряви донеслося придушене шипіння. 

Напружено вдивляючись у півтьму, Роен не поспішав атакувати непроханого гостя, намагаючись розібратися, з ким має справу. 

- Не втекти.... не сховатися... помреш... помреш… - хрипкий шепіт перервався мерзенним хихиканням. 

Роен до білих кісточок стиснув хрест меча. 

- Смерть... помреш... помреш… Смерть... помреш... помреш….  - затараторив сиплий голос і щось безформне виступило з тіні. 

- Це ми ще подивимося. - Роен здійняв клинок і з гарчанням накинувся на противника. 

Пролунав пронизливий вереск і істота, повалившись на підлогу, жалісно заголосила: 

- Смерть... помреш... помреш...

Перед Роеном навколішках стояв скуйовджений, худий як скелет дідуган. Його мішкуватий, обдертий одяг висів на змарнілому, брудному тілі, наче на городньому опудалі. Неприродно світлі очі біліли на чумузому, зашмульганому обличчі старого.

Роен повільно опустив меч: 

- Хто ти? Як сюди пробрався? 

- Учень… помічник… Маленьким забрав... маленьким… - схлипуючи пролепетав старий. - Стіни... ходи… ходи... Усюди... усюди. 

- Чий учень? Орма? - здивовано запитав Роен. 

Старий боязко кивнув головою. 

- Це скільки ж Ормові років, якщо ти його учень? - Роен недовірливо поморщився. 

- Вічний… Безсмертний… - старий рвучко засопів. 

- Такого не буває. Навіть ельфи смертні. - заперечив Роен, мимоволі зіщулившись при згадці вигнаних. - Як тебе звати? 

- Ш-ш-ш… Ш-ш-ш… Шеран. - насилу видавив старий. 

- Шеран значить. Чому ти так?.. - Роен запнувся, не бажаючи ображати старого, підкреслюючи його бридкий зовнішній вигляд. - Що з тобою сталося? 

- Путулу... Орм... Дакарій… Путулу... Орм... Дакарій… Путулу в голові… Орм наказав! - очі старого шалено завертілись, ледь не вискакуючи з орбіт. - Кристал… кристал… Смерть… помреш... помреш! 

- Ну ось знову. Тебе віддали путулу? За наказом Орма? - спитав Роен, повільно вимовляючи кожне слово. 

- Путулу… Орму треба путулу… Треба кристал… Закрити путулу… Я втік... сховався... Стіни... ходи… ходи... - Шеран енергійно закивав головою і застукав по ній пальцем. 

- Почекай. Кристал? До чого тут путулу? - Роен відчайдушно намагався розібратися в незв’язному потоці слів. - Орм хоче ув’язнити путулу в кристалі? 

- Відьма… Кристал… Дакарій… - старий задоволено кивнув. 

- Дідько! Ліара! - вигукнув Роен, усвідомивши нарешті, що саме хотів сказати Шеран. 

- Смерть! Помреш! Помреш! - диким голосом заволав старий.

У цей момент пролунало лунке клацання, а за ним тихий шурхіт. 

- Прийшла… Тут… Небі… Небі… Тікати… Пізно... - заплакав старий і сховався за спиною Роена. 

Із дальнього кута кімнати почулося глухе гурчання. Холодна, глибока темрява стала в'язкою і непроникною, коли з її похмурих надр, немов безтілесна примара, виникла величезна чорна пантера. Небі - ім'я, яке згадував Орм, кішка з кошмарного видіння Ліари, точніше щось, що колись було нею. Почвара, що утробно гурчала і повільно підкрадалася до Роена, мало нагадувала красиву, граціозну тварину. З тіла пантери скибками звисали шматки розпалої плоті; переламаний, облізлий хвіст мляво хитався з боку в бік; в деяких місцях, крізь прогнилу, порвану шкіру виднілися білі кістки черепа і ребер; запалені, вирячені очі виблискували скаженою люттю.  

- Пошарпало тебе життя. - невесело посміхнувся Роен, поглядаючи на потворне породження темряви.

Почвара оскирилася, заскреготіла по підлозі довгими, вигнутими пазурами і гучно заричала. Раптом вона поривчасто вистрибнула і, відштовхнувшись від стіни, зіскочила Роенові на спину. Падаючи, він сильно вдарився плечем об стіл. Зуби пантери дзвінко клацнули біля  Роенової голови, обдаючи обличчя нестерпним тлінним смородом, з її широко роззявленої пащі з шипінням капала густа, болотного кольору, слина. 

Роен намагаючись втекти від смертоносних ікл, пірнув під стіл. Слідом за ним кинулася пантера, але, прорахувавшись, схопила зубами дерев'яну ніжку, на друзки роздробивши її своїми міцними щелепами. Прослизнувши під столом, Роен миттєво розвернувся і, спритно проїхавшись його поверхнею, всадив клинок у загривок Небі. Пантера люто гаркнула, мотнула головою і, скинувши могутню спину, перекинула стіл. Вона розлючено завдала кілька блискавичних ударів лапами по тому місцю, де мав бути супротивник, але схибила. Невдача роззлостила кішку ще більше, і вона в буйстві зашкрябала пазурами кам'яну підлогу, залишаючи на ній білі подряпини.