Глава 11.

Глава 11. 

За тиждень, після зворушливого прощання з Олафом, мандрівники знову вирушили в дорогу. Похідна пісня гномів ще довго бриніла зі стіни Валетт-Данора, гучною луною наповнюючи морозне зимове повітря. У ній було все: гіркота розлуки, очікування нових звершень, надія на швидку зустріч і клятва дружби до останнього подиху. 

З кожним днем переходу гори ставали нижчими, повітря теплішим і незабаром четверо вершників вибралися з морозних володінь зими. Щоправда час від часу ще налітали хуртовини, проте сніг після них швидко танув, насичуючи вологою спраглий кам'янистий ґрунт. 

Одного холодного вечора, коли сонце вже зникло за обрієм, подорожні вийшли до високого соснового лісу. У пошуках місця для ночівлі, вони помітили між деревами мерехтливий відблиск вогню. 

Біля багаття сиділи два темні силуети з глибоко напнутими на голови каптурами. На рожні, смаковито потріскуючи і сходячи апетитними пахощами, смажилося невеличке порося. 

Почувши підозрілий шурхіт, постаті біля вогнища різко підхопилися і направили арбалети в бік джерела шуму.  

- Гей, хто там?! - голосно вигукнув один з арбалетників - Виходь! 

- Спокійно, ми не заподіємо вам зла. - пролунав приязний голос Роена, після чого він неспішно вийшов із чагарників, усім своїм виглядом демонструючи привітність і добромисність. 

- Дивіться, щоб ми вам зла не заподіяли. - відбуркнув другий арбалетник. - Бо з пробитим лобом важко буде підкрадатися до чесних подорожніх. 

- Ти чого пащекуєш, коротун? - Стіг слідом за Роеном вибрався з кущів і без зайвих церемоній попрямував до багаття. - Закоцюб я, треба погрітися. 

- Ти, рудопикий, невмирущий чи що? - сторопілий від нахабства, перший арбалетник, узяв на приціл гнома, що по-хазяйськи влаштувався біля багаття. 

- Прибери дрючок, він мене дратує. - Стіг загрозливо помахав кулаком. - Не вистачало ще, щоб кобольди мені підхамлювали. 

Тим часом Ліара й Альдо вийшли з укриття. 

- Ага! Так вас тут ціла банда! - другий арбалетник насумрився і, не опускаючи зброю, почав повільно відступати. 

- О, кобольди! А ну опусти цяцьку, а то своїми кривими копитами щось натиснеш і доведеться потім тебе випатрати. - Альдо з незворушним виглядом приєднався до Стіга. 

- Давайте спочатку. Ми не хочемо створювати вам проблеми і не збираємося заважати. - примирливо запевнив Роен, простягаючи розкриті долоні в бік наїжачених арбалетників. 

- Заважати не хочете?! Вдираєтеся, наче розбійники! А ті дві ґорґолі волохаті - геть розперезалися! - захлинаючись від обурення випалив перший арбалетник - Он, дивись, дивись! Агов, рудопикий, ану прибрав граблі від м'яса! 

- Та не чіпаю я ваше м'ясо. Підгорає ж, перевернути треба. Шкода  таке порося попсувати. - Стіг недбало відмахнувся і крутнув рожен. - Ось так-то краще. 

- Яке тобі діло до нашого поросяти?! - розлютився другий арбалетник. 

- Ніякого. Чиста любов до мистецтва. - хмикнув Стіг, облизуючи пальці. 

- Повторюю, ми звичайні мандрівники і не заподіємо вам зла. Я Роен, це - Ліара. - Роен вказав на чарівницю, яка не промовила ані слова. - А ті двоє - Стіг і Альдо. 

- На біса нам імена різних пройдисвітів, особливо рудопиких?  - насупився другий арбалетник. 

- Уттер. А він - Баттер. - після недовгих роздумів, відмуркнув перший арбалетник. 

- Уттер, Баттер?! Це хто ж вас так... - гоготнув Альдо, але його на півслові обірвав Роен, жестом вимагаючи замовкнути. - Е-е-е... То як ви тут опинилися? Ви ж кобольди. 

- І що? Кобольди живуть у горах. А тут навколо самі гори, троль би їх вхопив. Тобі повилазило чи то за своїми косматими бровищами не вгледів гір? - єхидно відповів Уттер, нарешті опустивши арбалет. 

- От грубіянити не треба. - сухо попередив Альдо. - Ви всередині гір живете, а верховинами вештаєтеся. Вигнанці? 

- Не твоя справа, рудопикий. - огризнувся Баттер. - Я ж не питаю, що ви забули в Диких землях. 

Кобольди за своєю статурою дуже нагадували гномів, будучи по суті їх далекими родичами. Однак, на відміну від звичайних гномів, світлошкірі до синяви кобольди були на дві голови нижчими на зріст і з абсолютно лисою головою, якщо не брати до уваги довгих, звисаючих аж до поясу, білих вусів. 

- А дамуня ваша німа чи що? Чого мовчить, ніби води в рота набрала? - Баттер спідлоба зиркнув на чарівницю. 

- Думаю тебе відразу спалити чи спочатку за вуса підвісити?  - байдуже відповіла Ліара. 

- Чого вона? Що я таке сказав? - образився Баттер.

- Дамуня чаклунка, але твоя дурна макітра цього не кмітить. - гмукнув Уттер. 

- Ще раз назвете мене дамунею - оберну на куріпок і засмажу поруч із поросям. - пообіцяла Ліара

- Ми не боїмося чаклунів. Один тут живе неподалік, у вогняній вежі. Ми йому з провізією, травами різними іноді підсоблюємо, співпрацюємо, так би мовити. Так він уже разів десять обіцяв Баттера на рапуху обернути, і що? А нічого. Ось він - цілісінький і неушкоджений, хоча іноді квакає невлад. Я думаю, що чародії стращають лише, а на ділі - пшик. - Уттер голосно приклацнув язиком.